Одного разу американський фотограф Том Гасі розмовляв із ветераном Другої світової війни містером Ґарднером, життя якого стрімко наближалося до поважного ювілею. «Ніяк не йму віри, що скоро матиму вже вісімдесят років! – скрушно зізнався той. – Почуваюся так, ніби щойно повернувсь із війни. Одначе дивлюсь у дзеркало й бачу там цього старого діда».

Минуло чимало часу, проте та історія не забулася. Згадуючи свого розчуленого літнього співбесідника та його сповнені щирого подиву слова фотографові із Даласа, штат Техас, спала на думку парадоксальна ідея. Гасі завітав до Ґарднера й зазнімкував, як старий споглядає своє віддзеркалення. От тільки цього разу дідові очі бачили в дзеркалі те, що він відчував: зі світлини на нього дивився молодик у військовій формі – звісно, про молодого «Ґарднера» щойно по війні подбав винахідливий Гасі.

Невдовзі фотограф мав розмову із рекламниками, що потребували доброї «картинки» для акценту на важливості пошуку дієвих ліків од хвороби Альцгеймера. Відтак почав поставати фотопроект зі знімками про старість, що попри свою невблаганність і непереможність не в змозі здолати спогадів про давні часи молодості, коли все було геть інакшим.

Аби переконатися в цьому насправді не треба ні чарівних дзеркал, ані чарівливих світлин. Напевно, не потрібно навіть бачити, адже дійсність завше упереджена своєю відстороненою об'єктивністю, тож у такій делікатній справі цілком покладатися на органи її фіксації не доводиться. Достатньо відчути й перевідчути те, що не забувається. Проти чого старість безсила – нехай од неї й немає ліків.