«Раніше правління нагадувало забивання цвяха в дерево, а тепер воно більше схоже на балансування на слизькому яйці» - цю народну китайську мудрість директор Центру вивчення демократії (Лондон) Джон Кін згадує в своїй праці «Демократія та декаданс медіа», описуючи політику китайського уряду в царині інформаційної політики. Комунікаційний достаток, який радикально змінює наші життя і політику, з одного боку надає нам багато можливостей, але з іншого породжує і нові виклики - зокрема і необмежену концентрацію влади з мовчазної згоди суспільств.

Ця китайська приказка, на мій суб'єктивний погляд, накладається і на українські політичні реалії. Цвяхи в молоде дерево української демократії забивав режим Януковича, цинічно і по-живому. Порошенко, рік тому отримавши президентську булаву, напевне і подумати не міг, в яких складних умовах йому доведеться управляти країною. Рік його президентства справді нагадує балансування на слизькому яйці: між миром і війною, між свободою слова і захистом інформаційного суверенітету, зрештою знову - між Сходом і Заходом. Складно не впасти, складно не оступитися. Складно встояти перед спокусою - сконцентрувати всю владу в одних руках (зарегулювати, обмежити, заборонити), бо так легше управляти в умовах війни. Легше, але недалекоглядно.

Я не належу до тієї частини медіаспільноти, яка вважає, що все погано, і все пропало. Я голосувала за Президента Порошенка. І мій кредит довіри ще не вичерпався остаточно, але може вичерпатися (і таких, як я - багато). Аби країна не опинилася перед фактом, коли «все пропало», ми не можемо мовчати про можливі загрози. І однією із таких загроз є той факт, що частина оточення Порошенка штовхає його в бік серйозних обмежень в царині медіа. Чи допоможе нам такий шлях ефективно протистояти російській інформаційній агресії? Ні, ні, і ще раз ні. Держава має виробляти політику стимулів і політику розвитку власного інформаційного простору. Поки що у цьому напрямку нічого не зроблено. «Телекритика» уже не раз писала про це (дивіться, наприклад, аналітичний звіт «Протидія російській інформаційній агресії: спільні зусилля заради демократії»).

«Всі ви працюєте в умовах безпрецедентної свободи слова, і сьогоднішня прес-конференція є тому підтвердженням» - заявив під час п'ятничної підсумкової прес-конференції Петро Порошенко. Про «безпрецедентну свободу слова» - і так, і ні.

Чому так? Не погоджуся з тими, хто говорить сьогодні про тотальну цензуру. Її поки нема. Всі можуть говорити все - але це не завжди має якісь наслідки (наприклад, журналістські розслідування не мають ефекту, правоохоронна система не навчилася на них реагувати і використовувати). Окрім того, з одного боку, є Президент, який володіє словом, вміє та не боїться комунікувати ні з журналістами, ні з будь-якою іншою аудиторією. На тій же прес-конференції звучали різні запитання від різних ЗМІ, ніхто нікого не обмежував (єдиним обмеженням був лише час). З іншого боку, є широка палітра медіа із різними політичними поглядами (усі хто щось хоче сказати, мають таку можливість), у тому числі і доволі критичними щодо нинішньої влади, або такими, що свідомо чи несвідомо ретранслюють меседжі російської пропаганди. «Щодо "Вєстєй" та "112". Якщо буде доведено, що вони подали неправдиву інформацію в Національну раду, в податкові органи, якщо податкові органи доведуть непрозорість фінансування "Вєстєй", безумовно, країна себе захистить. Я як Президент не буду давати вказівку: "112" закрийте, а цей відкрийте. Це не функція Президента. Ми маємо зробити умови, коли країна здатна демонструвати суспільству, хто є реальний власник і які там є порушення, і вже суд має приймати рішення» - заявив Порошенко.

Але інколи складається враження, що всім така ситуація на руку, це як гра в кішки-мишки: влада робить вигляд, що займається ЗМІ, які порушують ліцензії, чи є, так би мовити, «недостатньо патріотичними» (на вимогу активної патріотичної спільноти), ці опозиційні ЗМІ роблять вигляд, що критикують владу... А статус кво зберігається.

Чому ні? Плюралізм українських ЗМІ відносний. У багатьох випадках він обмежується політичними інтересами власника. І про це Петро Олексійович, який оголосив боротьбу з олігархами, не може не знати. Тим паче, що свій 5 канал він так і не продав, і не збирається це робити.

Політичні інтереси власників змінюються разом із політичною кон'юнктурою, що одразу відображається на редакційній політиці (це не раз засвідчували моніторинги «Телекритики»). Наприклад, «1+1» був лояльним до нинішньої влади, поки його власник Ігор Коломойський залишався губернатором Дніпропетровської області. Але після відставки канал почав жорстко критикувати Петра Порошенка. Пародійну сцену із «Вечірнього кварталу», здається, бачили всі. А в останньому недільному тижневому випуску (7 червня) Алла Мазур, підбиваючи підсумки річниці президентства Порошенка, назвала його «не надто успішним реформатором».

«Інтер» натомість практично не критикує Президента, зате прицільно критикує уряд Яценюка (наприклад, наш моніторинг засвідчує, що лише у новинному випуску за 26 травня було аж 7 сюжетів, присвячених як захисту інтересів каналу, так і наїзду на партію Яценюка; і це лише один випуск!). Чи означає це, що інтереси Порошенка (про непорозуміння між Яценюком та Порошенком медіа пишуть давно) у цьому випадку кон'юнктурно співпали з інтересами власників «Інтера» Фірташа та Льовочкіна? Мабуть. Чи домовлялися вони про щось? Я не знаю. У мене нема фактів. Але я задаю собі такі запитання, коли дивлюся новини на телеканалі «Інтер». Свого часу Віктор Андрійович Ющенко зробив одну помилку: він був настільки засліплений ненавистю до Юлії Тимошенко, що фактично допоміг повернутися до влади силам, проти яких боровся під час Помаранчевої революції. Історія має чомусь учити. Бо ці сили і сьогодні прагнуть реваншу. І вони активно над цим працюють, у тому числі й за допомогою медіа.

Але чи означає це, що такі медіа потрібно націоналізувати? Ні. Деолігархізація ЗМІ (яка має стати однією із ключових реформ меді сектору, про що писала у своїй статті Наталія Лигачова) - це не націоналізація, і навіть не перерозподіл власності (як декому хочеться). Все набагато складніше, і простіше одночасно. Це нові прозорі правила гри на ринку медіа, які б позбавили можливості олігархів використовувати їх як інструмент впливу чи тиску. І тут важлива лише політична воля. Але її, вочевидь, нема. Бо навіть розгляд того ж закону про прозорість медіавласності затягували представники коаліції, у тому числі й представники Блоку Петра Порошенка.

Інша проблема, яка заважає говорити, що в Україні «безпрецедентна свобода слова» - це самі медіа. З одного боку, часто непрофесіоналізм, низька якість журналістики. З іншого боку, тотальне небажання медіаменеджменту та й журналістів брати на себе частину відповідальності за власну роботу та її вплив на суспільство. «Скажіть нам, що робити - і ми будемо робити» - часто такі слова доводилося чути під час поїздок в регіони на зустрічах із різними редакційними колективами (особливо у державних ЗМІ). Незважаючи на те, що у нас величезна кількість вузів, які готують журналістів, а також проводиться чимало тренінгів, журналісти не знають, як працювати за стандартами, тим паче в умовах війни. Цей страх відповідальності (чи звичайна байдужість) з боку журналістської спільноти спонукатиме владу вдаватися до нав'язування свого порядку денного, і рано чи пізно це може закінчитися справді цензурою.

Пасивність медіа навіть у тому, як вони поставилися до аналізу року президентства Петра Порошенка. Тобто аналізу я так і не знайшла. Загалом друковані та онлайн-ЗМІ обмежилися сухим інформаційним викладом послання Президента до Верховної Ради (як от, наприклад, газета «День» у публікації «4 Д - від Президента...»), а наступного дня - його прес-конференції (як от Lb.ua - «Пресс-конференция Президента. Главное» чи «Главком» - «Порошенко и журналисты. Свидание на полтора часа»). З-поміж усього масиву таких текстів можу виділити хіба публікацію Сергія Рахманіна «Тонель в конце света» в «Дзеркалі тижня» - за, як завжди, хорошу публіцистику, та Наталки Лебідь в «Україні молодій» - «Порох як приправа для шеф-кухаря» - за витриманий іронічний стиль. Спроба аналізу у лонґрідах від «Нового времени» - «Год за два» та від Ліга.net - «Мир и война Петра Порошенка». Навіть новинні тижневики центральних телеканалів якось оминули тему річниці президентства Порошенка (окрім «1+1»), не загострюючи на цьому увагу.

Хтось може сказати, що журналісти включили самоцензуру. Не знаю. Мені нічого про це не відомо.

Натомість точно можна говорити про ті помилки, які робить оточення Порошенка в царині інформаційної політики. В першу чергу - це намагання підмінити реальну комунікацію банальним піаром (наприклад, ось таким). Окрім того, це те, на що звернув увагу політичний експерт Михайло Мінаков: «Президент втратив різноманіття каналів інформації. Це веде до неадекватних кадрових та ідеологічних рішень». І це теж, до речі, проблема відсутності ефективної політики комунікації всередині самої влади, за чим стоїть бажання окремих чиновників монополізувати впливи на Президента, а разом з тим - вибудовувати за старими схемами комунікацію з медіа та їх власниками. Чи буде в таких умовах успішною оголошена Порошенком боротьба з олігархами (в тому числі в сфері медіа), є сумніви.

Застаріле (назвемо його пострадянським) розуміння ролі медіа призводить до того, що в багатьох випадках навіть конструктивна критика Президента чи уряду прирівнюється деякими політиками та чиновниками, та й навіть частиною активної громадськості, ледь не до зради України. І в цьому ризики для нашого майбутнього і виклики для Порошенка у наступний рік президентства. Балансування на слизькому яйці продовжується.