Проведений 6 червня 2015 р. Марш рівності в Києві представників та представниць ЛГБТ-спільноти, правозахисників та співчуваючих, не лише виявив вже наявні та відомі світоглядні розмежування в українському суспільстві, але й актуалізував питання щодо перспектив толерантності в їх світлі. Аналіз перебігу Маршу рівності здебільшого здійснюється в протиставленні ультраправої ідеології, ліберальній чи лівій, тим самим оглядачі необережно формують стереотипне уявлення, наче імператив толерантності характеризує якусь одну ідеологією й, звісна річ, не праву.

Справжній виклик полягає не в тому, аби переконати консерватора, що він зі своїми поглядами немає майбутнього - за таких умов будь-який діалог зірветься на ґвалт, а в тому, аби показати, що реальна сила його переконань цілком допускає крокування в ногу з часом. Необхідно також зрозуміти, що толерантність не є функцією якоїсь однієї ідеології, а може бути інтегрована в різні ідеологічні дискурси.

Поширена думка про те, що ліві імпліцитно більш толерантні до альтернативних форм сексуальної поведінки, ніж праві - хибна і є наслідком непорозуміння, демонстрації бажаного за дійсне. Достатньо згадати карну статтю в СРСР «за мужелозство» за якою щорічно проходили не менше тисячі осіб, у «країні рад» сам факт гомосексуальних стосунків був достатньою підставою для арешту та засудження - ще одна маловивчена сторінка репресій з боку радянського режиму. Задовго до радянської каральної практики, на батьківщині класичної соціал-демократії - у Німеччині тамтешні ліві політики та журналісти радо загравали з поширеними в суспільстві стереотипами, де це відповідало їхнім тактичним інтересам.

Найбільш яскравим фактом, який свідчить про це була історія з доведенням до самогубства впливового німецького консервативного політика та промисловця Фрідріха Альфреда Круппа, через опубліковану в листопаді 1902 р. статтю в соціал-демократичному виданні "Vorwärts", в якій описувалися його інтимні стосунки з чоловіками та юнаками на острові Капрі, де Ф. А. Крупп полюбляв відпочивати кілька місяців на рік.

Зрештою, це стосується не лише класичної соціал-демократії, тоталітарного радянського варіанту, але й «нових лівих» - натхненники цього руху нерідко були носіями відверто гомофобних поглядів. Наприклад, Теодор Адорно, котрий вважав гомосексуальність «питомо правим збоченням», Еріх Фромм був більш стриманим, проте у своїй праці «Мистецтво любити» у софістичній формі окреслював гомосексуальну любов як ущербну в порівнянні з гетеросексуальною, наводячи в якості підтвердження суто біологічне підґрунтя неспроможності такої пари зачати дитину - аргумент, який сьогодні використовується традиціоналістами.

Тим не менше, ліві змогли відносно швидко переоцінити своє ставлення до цього питання й адаптувати ідеологію до викликів часу - це стосується як поміркованих соціал-демократів, так і радикальних лівих популістів, анархістів тощо.

Використовуючи потребу правозахисників шукати союзників будь-де, а також домінування невиразного ліберального «болота», говорячи термінами епохи Французької революції, ліві дуже успішно інтегруються в спільноту ЛГБТ-правозахисту, монополізуючи голос пригноблених і спекулюючи на темі прав ЛГБТ.

Показовим, що під час самого Маршу рівності звучали заклики від учасників, які асоціюються з лівими ідеями і прямого стосунку до ЛГБТ не мають: «Бунтуй, кохай, права не віддавай» тощо. Невдовзі після Маршу рівності, редакція лівого часопису «Спільне», опублікувала звернення: «Журнал «Спільне» засуджує насильницькі дії. Ми вважаємо крайньоправу ідеологію людиноненависницькою і несумісною з демократичним суспільством, що особливо яскраво помітно після сьогоднішніх [6 червня 2015 р. - В. Ш.] подій», - факт світоглядного конфлікту одразу був використаний зі стратегічною метою дискредитації правої ідеології, але найбільш кумедним у цій заяві є твердження про відданість і турботу лівих за «демократичне суспільство», коли добре відомим є факт ледь прихованої зневаги багатьох із них до інституцій конституційного парламентаризму та представницького правління європейського зразка загалом.

Так само, чимало з них розглядають інститут сім'ї як архаїчний і репресивний, бажаючи його ліквідації в неозорому світлому майбутньому, що також контрастує з підтримкою боротьби за одностатеві цивільні партнерства та шлюби в деяких європейських країнах.

У дійсності, ЛГБТ-правозахист та ліві лише попутники, які тактично використовують один одного, але керуються різною логікою та різними цілями, до того ж це взаємне використання обтяжене не таким вже й простим історичним досвідом, сповненим агресивного неприйняття, спекуляцій та стереотипів.

У зв'язку із цим, в українському контексті, виникає закономірне питання: невже синтез консерватизму та толерантності є таким вже фантастичним?

Досвід деяких європейських країн може підштовхнути до припущення, що ні. Особливо яскравим прикладом у цьому є Великобританія, де консерватори - впливові лобісти легалізації одностатевих шлюбів та нової сімейної політики, причому, це, на їхнє переконання, не суперечить самій суті консерватизму.

Британський прем'єр-міністр Д. Кемерон підкреслював, що підтримує цей курс саме завдяки тому, що він консерватор, позаяк консерватори вірять у стійкі та міцні узи між людьми. Нещодавня історія з міністром освіти Сполученого Королівства Н. Ґіббом - консервативний політик, який 29 років зберігав у таємниці моногамні гомосексуальні стосунки зі своїм партнером, а тепер заявив про намір вступити в законний шлюб, - лише зіграє на руку в підтриманні за консерваторами образу прогресивних і відповідних часові, при тому, послідовних у своїй ідеології.

Ще наприкінці ХІХ ст. М. Драгоманов - мислитель відверто ліво-ліберальних симпатій, визнавав: «Звісно, що англійський консерватизм визначується тим, що власне не має в собі ретроградства, і вдовольняється тим, щоб зберегти існуюче не ламаючи того, що вже було вироблено поступовцями, послуговуватися ним на свою користь». На жаль, український консерватизм не має такої безперервної традиції, власне ультраправих із самим консерватизмом досить складно асоціювати, позаяк їхня ідеологія досить часто є еклектичним поєднанням етнічного націоналізму й соціалізму, власне, не будучи консерватизмом у чистому вигляді. Тим не менше, прецедент є, питання полягає лише в готовності правих відповідати часу.

Говорячи словами легендарного Леоніда Плюща: «Політика є історія загорнута в майбутнє», - здатність переоцінити свої погляди й побачити довгострокову перспективу, закладатиме фундамент піднесення, інакше лишається очікувати, що по завершенню війни ці групи маргіналізуються остаточно замість того, аби пропонувати суспільству масштабні зміни та візію нового, переслідуватимуть у темних завулках випадкових незгодних із їхніми поглядами.

Разом з тим, історія як лівої, так і правої ідеологій в її різноманітних варіантах, лише підкреслює, що толерантність не є рисою, що неодмінно відповідає лише якійсь одній ідеології, а вона є системною вимогою для будь-якого надскладного сучасного суспільства інтегрованість якого можлива при врахуванні та погодженні великої кількості інакшостей та різноманітностей. Якщо ліва ідеологія змогла змінитися, чому це неможливо з правою?

Врешті, відповісти на винесене в заголовок запитання може лишень та спільнота, що претендуватиме в найближчі десятиліття на репрезентацію консерватизму в Україні. Такий поступовий консерватизм був би потрібний Україні, яка volens nolens мусить виходити зі зручної ізоляції і суспільних відносин як звички у простір нових раціональних інститутів і практик, аби сам цей перехід робити не таким шоковим.