Бій у Мар'їнці позначив певний рубіж у розвитку конфлікту на Донбасі. Однією із цілей з російського боку в цій операції був примус до миру. Приблизно так, як це сталося в Грузії 2008 року. Цього разу була спроба примусу навіть не Києва, а Заходу загалом та головних європейських гравців зокрема.

Чомусь у московських коридорах влада увірувала в нею самою вигадану легенду про втому Заходу від України. На цій підставі й передбачалося на основі локального військового успіху пред'явити, нехай і в м'якій формі, своєрідний ультиматум. Однак вийшло дещо інакше. Наслідки послідували негайно.

Так само очевидно, що посилення позиції Києва погоджено із західними партнерами. Малий часовий люфт між боєм під Мар'їнкою та зустріччю G7 у Німеччині тепер обернувся проти натхненників військової провокації. Збори провідних країн проходили хіба що не під гуркіт гармат на сході України. Зрозуміло, що такого російському президентові ніхто пробачати не збирався.

Вчергове Путін показав себе недоговороздатним, наслідком стало не тільки продовження санкцій, хоча формально це відбудеться в кінці місяця, а й загроза їхнього подальшого розширення й поглиблення. Немає жодних сумнівів, що із цього приводу в G7 в принципі домовились. Додамо до цього резолюцію Європарламенту про необхідність перенесення чемпіонату світу 2018 року з Росії. Вона не має обов'язкової сили, але фон створює відповідний.

Наслідком легенди про втому Заходу від України стала й московська впевненість у близькому дефолті нашої країни. Це наче міраж комунізму, який на горизонті, але з кожним кроком у його напрямку на такий самий крок віддаляється. Начебто все до цього йшло. Кредитори ніяк не можуть домовитися з українським мінфіном про реструктуризацію боргів. Як тут не повірити у близький дефолт Києва. Виявилося, що цей уявний синій туман розвіявся і ніякого дефолту не буде. Особливо після візиту Яценюка та Яресько до США.

У цих умовах і з'явилися так звані пропозиції «ЛНР» і «ДНР». Увесь цей пропагандистський гармидар навколо начебто визнання непідконтрольної Україні території її частиною разом із Кримом мав би оформити уявну миролюбність Москви й позначити ту межу, на яку вона згодна піти щодо переговорів про відновлення територіальної цілісності України. Іншими словами, «ДНР» та «ЛНР» приносяться в жертву, а Крим залишається за Росією. Давно відомий і так само давно знехтуваний обмін. Тільки в Москві чомусь вважають можливим вчергове нав'язувати саме таке рішення.

Ще одна легенда російської пропаганди, в яку свято вірять у Кремлі. Вона полягає в упевненості, що гроші вирішують усе. І вигоди від торговельних і фінансових відносин із Росією, врешті-решт, переламають несприятливу ситуацію на Заході. На цій основі російська дипломатія увесь час намагається розколоти єдність ЄС. Зокрема й за рахунок якихось торгових і фінансових преференцій.

Італії у цій комбінації відводилася особлива роль. Ще в радянські часи Рим прагнув збільшувати свою торгівлю та економічні зв'язки з Москвою. Будівництво автомобільного заводу в Тольятті (місто Ставрополь-на-Волзі у серпні
1964-го було перейменовано на честь генерального секретаря Італійської комуністичної партії Пальміро Тольятті) спочатку хотіли віддати французьким фірмам. Все-таки де Голль першим проголосив курс на Європу від Атлантики до Уралу. Проте італійські комуністи лобіювали фірму FIAT і в Москві пішли їм назустріч. Французькі фірми потім отримали підряд на будівництво заводу вантажних автомобілів в Набережних Човнах.

Враховуючи, що Італія є другим після Німеччини торговим партнером Росії в Європі, в Москві дуже сподівалися на опір Риму санкціям. Саме цьому було присвячено візит Путіна до цієї країни. Однак ілюзії розвіялися досить швидко. Прем'єр-міністр Маттео Ренці висловлював повагу, але чітко заявив про можливість співпраці лише в тих секторах, які не потрапляють під санкції. Іншими словами, Італія від єдиних рішень ЄС відступати не має наміру й зривати санкції не буде. Якщо так вирішив Рим, то й інші країни, на які в Москві покладали такі надії, тим паче не будуть суперечити загальній лінії.

Повна безперспективність російської позиції призводить до загострення внутрішньої боротьби в московських коридорах влади. Це один із мотивів демаршу, котрий розпочали «ЛНР» та «ДНР» у вигляді дещо несподіваних пропозицій про їхню територіальну приналежність Україні. Зрозуміло, що це ніяка не недбалість, як про це пишуть російські ЗМІ. Немає підстав думати, що таким чином хтось у Донецьку та Луганську хоче показати невдоволення кремлівськими спробами знайти хоч якийсь вихід із глухого кута. Такого не могло б бути за визначенням. Отже, хтось у Першопрестольній дав санкцію на складання та подачу такого документа. Адже це не дитячі ігри на кшталт хочу подаю, а потім не захотів і відкликав. У «ЛНР» та «ДНР» чудово розуміють ціну й наслідки такого самоуправства.

Так само і дитяче лепетання при відкликанні цих документів наочно показує, що вибухнув дуже великий скандал між умовною партією війни та партією миру. Настільки великий, що він вийшов на міжнародний рівень, і все це напередодні й під час візиту Путіна до Італії. Хто має очі й вуха в головних західних столицях, як і в столицях країн СНД, все зрозуміли. Великого розуму для цього не треба.

Лінія Путіна починає звиватися найхимернішим чином. Мета зрозуміла. Знайти вихід і не втратити набуте. Питання в тому, як це зробити й вирішити завдання зі взаємовиключними умовами. Така собі квадратура круга. Вирішення цього завдання в царині раціональних чисел є неможливим, політичний ірраціональний результат вже отримано.

Кремль стоїть на роздоріжжі. По-перше, піти з Донбасу й почати реальне виконання мінських протоколів. Починаючи з передачі Україні контролю над кордоном по всьому периметру.

По-друге, почати нове загострення й спробувати перейти до локального наступу, щоб продемонструвати рішучість боротися до кінця у війні на виснаження.

Обидва варіанти в заданій парадигмі програшні. Зараз просто піти з Донбасу й не отримавши нічого натомість Путін не може. Насамперед через внутрішні причини. Такої поразки йому ніхто не пробачить. Передусім те саме оточення, від якого можна очікувати зрадницького удару будь-якої миті. Та й психологічно Путін до відходу з Донбасу не готовий. Він досі вважає, що Росія є великою військовою державою, яку боїться увесь світ. І в цьому його переконують адепти партії війни. Водночас дедалі більше ознак того, що країна, опинившись у дипломатичній та фінансової ізоляції, починає задихатися. Витрати на чемпіонат світу з футболу, на будівництво моста до Криму й інші показові заходи починають позначатися на наповнюваності бюджету. Та й війна на Донбасі теж влітає в копієчку.

Другий варіант теж малоперспективний. Бій під Мар'їнкою показав і про це дедалі частіше пишуть у Москві, що українська армія зовсім не така, як рік тому, й розширення конфлікту не гарантує досягнення поставлених військово-політичних цілей. Навпаки, все може закінчитися катастрофою й важкою поразкою. Але навіть якщо в результаті чергової провокації і розширення конфлікту й збережеться status quo, Захід не залишиться байдужим і почне розширювати санкції. І не буде обмежуватися подовженням «чорного списку» нев'їзних російських чиновників, політологів та журналістів. Слід вважати, буде запроваджено щось більш суттєве. Зокрема й постачання зброї до України, що вже передбачено поправками до американського бюджету, за що проголосувала палата представників конгресу.

Пошук виходу в Москві шукають у всіх напрямах. Зокрема й те, кому можна довірити Донбас після вже прогнозованого відходу. Йде відбір українських олігархів, придатних на таку роль.

У московській «Независимой газете» опубліковано статтю, в якій перебираються українські олігархи за принципом, хто зацікавлений у війні. Зрозуміло, що номером першим іде Ігор Коломойський, потім Костянтин Живаго, Ігор Єремєєв і навіть Дмитро Фірташ. «Єдиним олігархом, що не замазався у цьому бізнесі на крові, став донецький підприємець Рінат Ахметов. Власник групи SystemCapitalManagement (SCM) не тільки не залишив земляків, а й спрямував значну частину свого капіталу на підтримку мешканців розореного краю». Таке враження, що автор надивився новинних передач телеканалу «Україна».

Можливо, що все це проста рекламна акція, але також можна припускати пред'явлення Києву тих людей, які Кремлю підійдуть на Донбасі. Адже газета розрахована не на широкі народні маси, а позиціонує себе як серйозна. Читачі у неї також відповідного рівня й перебувають у владних кабінетах. Не можна виключати і ймовірність використання російської карти в протистоянні наших олігархів. У Москві із задоволенням візьмуть участь у таких розборках. Нічого історія наших олігархів не навчає. Навіть зовсім нещодавня. Не встигли колишні господарі Донбасу спробувати використати сепаратизм в торгівлі з Києвом, як втрутилася Москва, і ми маємо справжню війну. І де тепер велика частина цих самозваних господарів Донбасу. Тепер вони розпочинають схожу гру, і чим вона закінчиться, відомо. Кожен злодій думає, що його не впіймають. Так і наші багатії припускають, що донбасівська історія не про них. Дуже про них, але охота гірша за неволю.

Кремль починає вигинатися в бік неминучого відходу з Донбасу й шукати людей, на яких він зможе покластися в Україні. Там, здається, зрозуміли, що Медведчук й політично подібні до нього, не мають жодних шансів.

Треба думати, що партія війни в Москві спробує все-таки військового щастя, і найближчим часом повториться в тому чи іншому вигляді Мар'їнка. Можливо, в Широкіно, під Донецьком чи на Луганщині.

Відіб'ємося, і восени відповзання Путіна набуде більш видимих форм. На жаль, гармати на Донбасі замовкнуть дуже не скоро.