Те, що правляча партія президента Туреччини набрала на цьогорічних парламентських виборах лише 40% голосів (що на 9% менше, аніж у 2011), пов'язано, зокрема, і з позицією Реджепа Ердогана щодо Криму, стверджує в своєму блозі на «Новом времени» політик Михайло Поживанов. А позиція ця доволі аморфна. Ердоган одночасно і засуджує утиски прав кримських татар російськими окупантами, і простягає Путінові руку дружби у питанні «Турецького потоку».

У Кремлі на колегу дивляться скептично і всі його кримські рефлексії пропускають повз вуха. «Ердоган нікуди не дінеться», – резюмує російська преса. Втім, тепер, коли позиції Ердогана похитнулися всередині країни, геополітичні розклади можуть змінитися так само. Чи, як мінімум, зазнати корекції.

Передусім слід розуміти, що кримськотатарська діаспора Туреччини є найбільшою у світі. За деякими оцінками, в цій країні проживає близько мільйону кримчаків, а якщо рахувати й тих, чиї предки прибули до Туреччини ще до ХХ століття і хто вже давно асимілювався на новій батьківщині, то чисельність осіб з кримськотатарським корінням нараховуватиме приблизно чотири-шість мільйонів.

Підрахунки ці ускладнюються тим, що в Туреччині не публікують дані щодо етнічного складу населення, тому соціологія виходить дещо аматорська. Та хай там як, а на настрої кримськотатарської громади не зважати не можна. Те, що Ердоган зневажив ці самі настрої своєю політикою подвійних стандартів, далося взнаки при визначенні рівня його електоральної підтримки.

Однак помилки (принаймні, з точки зору Ердогана) припустився й Путін, коли наступив на доволі болючу для турків мозолю – визнавши геноцид вірмен в Османській імперії у 1915-1916 роках. Понад 20 країн світу, а також ООН та Рада Європи визнали депортацію вірмен із Туреччини геноцидом. Щоправда, США та Велика Британія воліють оперувати більш нейтральними дефініціями.

На цьому ґрунті нещодавно виник дипломатичний скандал між Анкарою та Ватиканом, адже Папа Римський приєднав свій голос до тих, хто визнає вірменський геноцид. Франциск І назвав його одним з найбільших злочинів ХХ століття – поруч із сталінізмом та нацизмом. Щодо України, то наша країна й досі думає над ставленням до подій 1915-1916 років, не наважуючись приєднатися до жодного з таборів. Однак мова зараз не про це.

«Удар», нанесений Путіним, простимулював зовнішньополітичну активність турецького істеблішменту у питаннях, дотичних до Криму. Міністр закордонних справ Туреччини Мевлют Чавушоглу заговорив про порушення прав тюркомовного населення Криму, наголошуючи на «утисках та атаках», яких зазнають кримські татари, й пообіцяв скерувати на анексований півострів наглядову місію Анкари.

А президент Ердоган, спілкуючись із Мустафою Джемільовим у роковини депортації кримських татар, висловив йому солідарність та підтримку «в ці жалобні дні». Турецький лідер додав, що бачить безпеку кримськотатарського народу одним зі своїх пріоритетів, і якщо це не порожня риторика, то такі слова важать чимало.

Тим часом вже відомо, що з'їзд татар, котрий не відбувся у 2014-му в Криму, цього року пройде в Туреччині, і станеться це вже зовсім скоро, орієнтовно – в липні. Схоже, Ердоган наздоганяє потяг, який щойно відійшов від платформи парламентських виборів, рятуючи власне політичне реноме. Мабуть, вже й спільний із Росією проект побудови морського газопроводу видається йому не таким привабливим.

Втім, річ тут не лише у ставлення Путіна до геноциду вірмен чи в окупації українського Криму. Хай і з запізненням, але президент Туреччини збагнув ще одну малоприємну істину: російський партнер його дурить, значно перебільшуючи важливість російського газу для Південної Європи.

Адже, згідно із планом, «Турецький потік» мав стати альтернативою «Південному», будівництво якого зупинене. Путін зваблював Ердогана перспективою газогону, котрий матиме накопичувальний хаб на кордоні зі Грецією, звідки російське паливо потраплятиме до Європи. Спостерігаючи за цими потугами, європейські фахівці щиро попереджали: Росія втрачає свою значимість на енергетичних ринках ЄС, і її знаменитий газ більше не котується.

І справа тут не тільки і не стільки в економічних санкціях чи в загальному остракізмі, котрому піддають країну-агресора. Теза про наявність в європейських країнах попиту на російський газ давно застаріла ще й через те, що це паливо стає дедалі більше сезонним товаром. Газ задіяний переважно в холодний період (чи, як кажуть у нас, в «опалювальний сезон») і стрімко падає в ціні та тлі потужного розвитку електроенергетики, яка стає в Європі буквально стилем життя.

Відтак президенту Ердоганові є над чим замислитись. Змінити ставлення до РФ та чіткіше розставити пріоритети нині має бути його завданням номер один. Якщо, звісно, він хоче й надалі перебувати при владі.

І ще один штрих до ситуації всередині Туреччини. Цього року до парламенту країни вперше пройшла «Курдська партія демократів народів» із доволі високим рейтингом у 12,5%. Це ще один тривожний дзвінок для Ердогана і ще один важливий меседж, котрий нагадує, що правителю вартує бодай час від часу переглядати стиль впроваджуваної ним політики.

Хай там як, а в «кризі жанру», яку переживає Ердоган, є й безсумнівні плюси для України і Криму. І хоч Туреччина - не той гравець, що здатен істотно вплинути на перебіг подій на світовій арені, а сам Ердоган - не той харизмат, чий голос змінить порядок речей, додаткова підтримка у кримському питанні нам аж ніяк не завадить. Анексію півострову мають засудити усі – від великих лідерів до «маленьких». Причому зробити без оглядки на те, що подумає з цього приводу РФ.