Ресурс визначальних гравців української політичної сцени явно обмежений. Долучення до традиційних команд новобранців з числа комбатів, волонтерів, додає родзинок до цього театру абсурду, зводить ситуацію до банальної парадигми „сам дурень!".
За прикладами не варто далеко ходити: прихильний до олігарха Коломойського нардеп Береза звинуватив АП у прагненні зліпити з Порошенка диктатора.

Повноваження - ось що формує нині стосунки влад -виконавчої та президентської, і рельєфним чином проектується на діяльність влади законодавчої. Причому, що Порошенко, що Яценюк, -- обоє не зазирають далі свого „уділу" - першого справді явно хилить до повернення президентсько-парламентської республіки, другого, здається, приваблює роль канцлера з всесиллям депутатської коаліції.

Цікаво, що виборці, умовно конфліктуючи за симпатіями, абсолютно не зважають на свій особистий досвід. Варіант, що його приписують Порошенку, вже випробуваний в часи „проклятого Януковича", однак власне індивідуальний „почерк" «золотого батона» не є визначальним для усієї системи президентсько-парламентської республіки як такої. А модель „канцлерства" приховує у собі такі сюрпризи, що годі й подумати. Уже сьогодні дехто з експертів називає події в Україні „парламентською автократією".

Коротка пам'ять українського суспільства породжена тим же совковим стереотипом, що про все мають турбуватися володарі. Поміж тим, не варто забувати уроків Нікколо Макіавелі: „Щоб з'ясувати, що має трапитися, достатньо простежити, що вже було... Це відбувається тому, що всі людські справи робляться людьми, які мали і завжди матимуть одні і ті ж пристрасті і тому обов'язково мусять давати схожі результати".

Не буду аналізувати схильності Порошенка чи Яценюка до методів управління „міцною рукою". Лише скажу, що зіткнення більш-менш ліберальних поглядів чинного прем'єра і псевдо-автократичної риторики президента плюс надто язикаті комбати можуть виплодити такого монстра, який і не снився Східній Європі...