З недавнього часу читаю армійський блог командира відділення 40-ї артбригади Євгена Михайлюка.

Хлопець на своїй ФБ-сторінці описує, зокрема, як вирішує проблеми побуту і свої, і своїх бойових побратимів.

Ось, наприклад, один допис про те, як армія змінила молоду людину:

Знаєте яка найголовніша зміна зі мною відбулась в армії. Я навчився просити.

Раніше я не вмів просити. Мені було соромно просити.

Мені і зараз соромно. Але я мушу.

Я дзвоню і пишу різним людям та прошу. Прошу допомоги, речей, грошей. Я і вас, мої читачі, регулярно прошу.

Мені, хочте вірте, хочте ні, все ще соромно, не менше як раніше.

Але тепер я переборюю свій сором.

Бо від того залежить життя моїх підлеглих, та всіх інших "моїх" хлопців, якими я намагаюсь опікуватись.

Але у своєму блозі я згадую цього хлопця з іншої причини.

У цього командира відділення є командир дивізіону К.В. Мінін. І ось цей командир має специфічне ставлення до своїх молодших братів.

Детально про цього комдива можна прочитати в армійському блозі.

Тут згадаю лише кілька рядків:

Поки що війна йде з командирами довбойобами, трусами та мудаками.

У нас командир дивізіона саме такий...

До нас приїздили різні високі посадові особи, наприклад, радник міністра оборони Оксана Мазур, та інші, приймали скарги. Спілкувались з Мініним, та казали нам, що зробили висновки про його неадекватність, і обіцяли його поміняти. Нічого досі не змінилось. Тільки Мінін ходить і хвалиться тим, що якийсь генерал у командумані сектора його приятель.

З досвіду спілкування з військовими у зоні АТО зробив висновок: там, де солдати пишаються своїм командиром, вони і воюють завзятіше. Ну а з мудаками на чолі бойовий дух падає.

Не таке вже і відкриття. Але чомусь командири таких от командирів Мінінів цього не усвідомлюють. Або їм відверто пофіг на своїх солдат. І в цьому випадку маємо не старших братів, а перших ворогів для бійців.

Страшні московські воші. Але страшніші українські гниди. (Симон Петлюра)