Захід - це наше спасіння, Захід - це наше нещастя. Він дає нам орієнтири, надихає на зміни, але він же позбавляє нас самостійності мислення і здатності відчувати власний грунт під ногами. Наскільки добросовісніше ми вдосконалювали б наш світ, якби знали, що нам нікуди втікати? Наскільки б наші кроки були обґрунтованими, якби ми не бачили живий приклад майже досконалого, зручного, захищеного простору, яким стали західні країни? Чи могли б ми реформувати себе, не маючи такого прикладу?

Великий російський реформатор Петро І, як відомо, також любив Європу. Особливо Голандію. Маленьку морську країну, надзвичайно ефективну і добре організовану. Через це, маючи тисячі кілометрів суші, він мріяв про море і без нього не уявляв собі своєї країни. Він воював за клаптиковий доступ до моря десятки років, поклавши життя тисяч своїх людей. Та що там люди, коли треба проводити реформи! Сотні наших предків загинули, будуючи морську фортецю Санкт-Петербург. До цих пір ми розплачуємося за дивовижну любов Росії до моря, а також її заздрість до європейських країн, де було багато моря і багато порядку..

Але це ще не все. Ленін також любив Європу. Щоправда, це виразилося переважно в його любові до європейських утопічних теорій, зокрема, марксизму. Він вірив, що написану німецьким філософом утопію можна реалізувати в Росії. Дарма, що тут не було капіталізму, як в Європі. Соціалізм можна побудувати і оминувши капіталізм, це навіть краще, бо капіталісти ще занадто слабкі, і їх легко побороти. А люди - темні і недалекі - їх можна перевиховати, навчити, а частину з них, зрештою, просто знищити. Щоб не заважали будувати соціалізм і комунізм.

На разі завжди можна проігнорувати або репресувати тих, кого ми реформуємо. Пояснити їм, що вони - гальмо прогресивного розвитку і таке інше. Але який сенс в реформах, якщо люди від них отримують не полегшення, а страждання?

Сьогодні Захід надихає наших реформаторів не менше, ніж він надихав реформаторів минулих епох. І не менше їм хочеться побудувати у нас чудовий, à la західний світ, ігноруючи відсталих і недалеких людей, що живуть тут.

От всім відомо, яка хороша на заході освіта. Особливо, наприклад, освіта у Швеції чи Фінляндії. Те, що Фінляндія - маленька північна країна, доволі ізольована і віддалена, з особливим кліматом, який зумовив таку ж особливу культуру - то не страшно. Фінська модель системи освіти дуже приваблива для нас. Як і загалом скандинавська модель держави добробуту. Зрештою, якщо вони побудували, то чому ми не зможемо?

Це особливе, зворушливе переконання у всесильності західних рецептів можна помітити у молодих реформаторів з західними дипломами. Наприклад, перший заступник міністра освіти сердечно вірить, що освіту треба реформувати, ґрунтуючись на серйозних дослідженнях. Але оскільки серйозних досліджень в Україні не так багато, то вона використовує дослідження ...американські. Те, що вони описують специфічно американські проблеми і мало торкаються проблем українських, не так важливо. Головне, що це - якісні, хороші дослідження. У нас таких не роблять. Тому треба на них орієнтуватися. Проста наївність, з якою про це повідомляється громадськості, вражає безмірно. Ми реформуємо Україну, орієнтуючись на ситуацію інших країн.

Не менш зворушливо виглядає логіка заступника міністра фінансів. Щиросердна білявка вірить, що її місія - не в тому, щоб заохочувати підприємницьку ініціативу і сприяти привабливому інвестиційному клімату в нашій країні (як того хотілося б, власне, самим українцям), а в тому, щоб виловлювати і обмежувати неплатників податків. Бо саме такі процеси (sic!) вона дослідила в сучасній Європі. Що тут скажеш?

Іноді я думаю: як вдосконалювали, реформували себе всі ці західні країни, у яких не було МВФ, ЄБРР, не було іноземних донорів і тих сіячів мудрого, доброго, вічного у вигляді вчень про соціальну, гендерну чи ще якусь справедливість, які приїжджають з-за кордону? Як вони дійшли до свого теперішнього стану, якщо у них не було ні зовнішніх вливань, ні зовнішніх орієнтирів? Якось же вони сформували це самі в собі.

Захід постійно намагається нам нав'язати свою досконалість. Або це ми знаходимося в якомусь рабському полоні у думок про цю досконалість. Ні, я не проти цієї досконалості. Зовсім не проти. Але... По суті багато таких проектів в Україні залишаються мертвонародженими. Наприклад, який інтерес у людей досягти якогось біль-менш прийнятного вирішення проблеми, скажімо, корупції або гендерної рівності в Україні, якщо після цього припиняться грантові надходження від західних організацій? Чи не вигідніше постійно інформувати про те, що проблема є і вона не вирішена, і підтримувати цю проблему в певному стабільному стані так, щоб можна було б і прозвітувати, і поскаржитися одночасно? Це стосується багатьох інших проблем також. Тих, які вирішуються за західні гроші.

Але приреченість західних проектів навіть не в тому. А в тому, що ті проблеми, які вони вирішують, у нас ще навіть не сформувалися.

Наприклад, чи можна перейти до держави суспільного добробуту, оминувши період вільного підприємництва і приватної власності?

Навчити людей відповідальності за інших, коли в них немає досвіду відповідальності за самих себе, дуже важко. Можна, звичайно. Ленін же зробив. При цьому вийшло те, що вийшло. З феодалізму перейти до соціалізму - буде такий собі соціалістичний феодалізм, що в нас і зберігається до цих пір. А крізь нього просочується капіталістичний інстинкт в якомусь подавленому, деформованому вигляді.

А ще скільки б ми не говорили про гендерну рівність, основна мрія більшості українських жінок - вийти заміж. Цим вони вимірюють свій успіх в житті. Проблеми низької, у порівнянні з чоловіками, зарплати зазвичай мало спонукають їх до боротьби, особливо враховуючи, що і в чоловіків вона невисока. І взагалі, як ми можемо захистити права жінок, дітей, меншин, уражених категорій населення, якщо права пересічних, здорових чоловіків у нас не захищені? Мало який чоловік в нашій країні може відстояти свою власність, коли немає відповідних законів і важко виграти суд. Наше суспільство намагаються навчити поважати права меншості, коли воно не знає, що таке права тих, хто створює ВВП.

Так якось виходить, що ми завжди хочемо обігнати історію. Будуємо соціалізм, не побудувавши капіталізм. Воюємо за чуже "море", не спромігшись навести лад на власній землі. Капкан, в який заганяє нас наша любов до Заходу.