Фундаментальна праця Френсіса Фукуями «Витоки політичного порядку» починається із передмови, в якій автор згадує свій дослідницький досвід на острові Папуа – Нова Гвінея. Життя на острові традиційно організоване навіть не племінним, а клановим укладом. Клани називаються «ванток» (від one talk), бо розмовляють однією мовою, а інших не розуміють (надзвичайна подрібненість ландшафту призводить до того, що з шести тисяч наявних на Землі мов на цьому порівняно невеличкому острові трапляється більше 800 унікальних).

І ось після Другої світової війни австралійці залишають острів, скасовують колоніальний статус та встановлюють парламентську республіку вестмінстерського типу. І чомусь вона не працює. Бо кожен великий клан обирає туди свого представника, і в «парламенті» з'являється стільки фракцій, скільки депутатів, причому кожна фракція складається з одного депутата, який захищає власний клан. (По-перше, я кажу про фактичний стан, а не формальний; по-друге, я кажу про початковий стан, а нині все набагато краще, папуаси вже навчилися.)

Чому не запрацювала із самого початку парламентська демократія? Тому, що вона передбачає групування не за кланами, а за ідеологіями. Сутність ідеологій як поняття була спочатку папуасам незрозуміла.

Повернімося до рідної України. На перший погляд здається, що у нас немає партій, а є лише політичні проекти на одні вибори. Які парламентські партії та блоки, що існували 2000 року, представлені в парламенті нині? Не можете згадати? Отож. І це нормально. У сусідній Польщі кожна партія, що програвала вибори, зникала, натомість з'являлася інша. І так було неодноразово, аж допоки почали формуватися ідеологічні партії, що є основою модерної політичної системи. А без модерної політичної системи успішна модернізація може розпочатися, але не може завершитися успіхом.

Виборців, що є стійкими прихильниками модернізації, в Україні десь 15%. На всіх попередніх виборах вони голосували за менше зло. Важкувато, знаєте, обирати ідеологічних спільників серед тих, у кого немає ідеологій. Значна частина цих громадян взагалі не ходила на вибори, адже поняття «менше зло» є досить сумнівним і суперечливим.

Саме ці люди – прихильники модернізації України, носії модерних цінностей – стояли на Майданах по всій країні та згодом стали основою волонтерських рухів. Саме вони є найактивнішими суб'єктами в інноваціях та економіці: підприємцями, топ-менеджерами. Саме вони живлять і рухають надію на краще майбутнє.

До Майдану ідеологія модернізації вочевидь не була виражена жодною партією. І не тому, що модернізація непопулярна, а тому, що сама думка про необхідність триматися певної ідеології для політиків і політологів здавалася дурнуватою. Адже це обмежує маневреність, не дозволяє створювати ситуативні союзи, врешті, залишається незрозумілим для переважної більшості виборців, які голосують не за ідеологію, а за клан. Що б не казала, наприклад, Юлія Володимирівна, її стійкі прихильники будуть голосувати за неї. Тому, залежно від ситуації, вона може бути правою чи лівою, лібералкою чи консерваторкою, націоналісткою чи інтернаціоналісткою. Така свобода розв'язує руки у політичній боротьбі і начебто робить її сильнішою.

Хорошим прикладом є початок політичної кар'єри Арсенія Петровича. Перші номери «бойового листка» Фронту Змін містили модерністську риторику: розвиток, можливості, освіта, інновації, економічна свобода... Але потім прийшли політологи і зауважили: неправильно ти, Арсенію Петровичу, бутерброд їси. Працювати з цією розумною меншістю – це все одно що пасти стадо котів: важко і неефективно. Набагато ефективніше працювати з основною масою патерналістськи налаштованих громадян (60% на той час). І вже наступний номер газети містив абсолютно іншу риторику: гарантована робота, достойна зарплата, стабільність і порядок.

Отже, всі політики схильні працювати із цією більшістю: вона добросовісно ходить на вибори і обирає того, хто більше пообіцяє. «Україна для людей», «Почую кожного», «Справедливість є, за неї варто боротися» – такі гасла приваблюють і заспокоюють.

Але після Майдану з'явився запит на нову політику – політику, що уособлює цінності Майдану. А це означає не лише зміну програм і риторики, але кардинальний стрибок у політичній культурі: стабільність цінностей означає наявність ідеології, чого в українській політичній історії бракувало, а точніше, ніколи не було.

Запит на таку політику був почутий Андрієм Садовим, який активно зайняв вільну нішу зі своєю партією «Самопоміч», на той момент досить локальною. Вперше в українській політиці замість патерналістських гасел на всю країну прозвучало: «Візьми і зроби!» Цей символ громадянської відповідальності на противагу патерналізму, цей символ Республіки привабив більше ніж півтора мільйони людей.

Ідеологічна виваженість та твердість разом із відстороненою особистою позицією Андрія Садового щодо фракції створювали у виборця враження, що ми вперше маємо справу не з черговим кланом, а з довгоочікуваною ідеологічною партією.

Це дало великий виграш: зі старту партія отримала третє місце у парламентській гонці, величезну кількість прихильників по всій Україні, багато яскравих особистостей під свої прапори. Але водночас виникли й зобов'язання: бути вірними заявленій ідеології, не відступати від принципів. Те, що прощалося кланам, неприйнятне для ідеологічної партії. Поведінка, на яку не звертають уваги, коли мова йде про відомих всім покидьків, неприпустима для ідеологічно забарвлених політиків, яким щиро вірять і довіряють.

Чому це так важливо? Не лише тому, що у сотень тисяч людей нарешті з'явилася надія. А й тому, що поява першої ідеологічної партії суттєво змінює всю картину політичної боротьби. Адже тепер інші також мусять поступово виробити ідеології та відмовитися від довільної зміни принципів та цінностей заради короткострокової доцільності. У політичній системі, що ґрунтується на принципах, цінностях та ідеологіях, клани не виживають. Ось чому «Самопоміч» від початку стала об'єктом масованих атак із різних боків.

Саме тому голосування за валютні кредити викликало таку хвилю обурення щодо «Самопомочі», хоча фракція дала найменший відсоток голосів за законопроект. Виборці не цікавилися поведінкою інших фракцій та окремих депутатів, стосовно яких у них давно немає жодних ілюзій. Пристрасна увага була спрямована на тих, кого вважають носіями справжніх принципів та представниками своїх цінностей: ліберальних, модернізаційних.

Можна сказати, що для політики різноманітні ігри, підкилимні домовленості та гнучкість у принципах – це звичайне явище, адже всі так роблять, що політична доцільність важливіше, що треба вижити у ворожому оточенні. Але виборець, що голосував саме за принципи і цінності, думає інакше. Саме за цього виборця, за активну меншість, що рухає країну, варто боротися «Самопомочі», саме його не можна зрадити. За «Самопоміч» голосували тому, що повірили: нова партія не така, як всі решта.

Я розумію депутатів, яким прикро: чому нам не дозволяють робити те, що роблять всі. Саме це я й намагався пояснити. Якщо вас обрали за те, що ви інші, то ви не можете бути такими, як усі. Ціль не виправдовує засобів. Довгострокова вірність своєму виборцеві важливіша за короткострокові політичні виграші.

Тому критика партії «Самопоміч» за непослідовність – не на шкоду їй, а на користь. Якщо всі виборці, які голосували за «Самопоміч», одностайно вимагатимуть вірності принципам і голосування лише за переконаннями, це значно посилить партію, яка здобуде вірних прихильників (а їхня частка у суспільстві поступово зростає від 15% до 20%, далі буде ще більше). Сьогодні ніхто інший не пропонує чіткої ідеологічної позиції, отже, мовою бізнесу, це «блакитний океан», тобто вільна ніша. Можна зайняти її повністю. Допоможімо «Самопомочі» бути вартою цього шансу.

Валерій ПЕКАР, для site.ua