Історія містить відповіді практично на всі запитання, які ми ставимо собі, вдивляючись у розпливчасту картину майбутнього. Все, що намагаємося там розгледіти, вже колись було, причому не раз і не два. Кількість цих разів залежить від нашої готовності засвоїти уроки, надані історією. Український досвід дає нам кілька таких цінних уроків.

Урок перший: разом ми непереможні. Ніколи українці не зазнавали поразок, якщо стояли пліч-о-пліч. На війні перед об'єднаною силою наших воїнів не могли встояти ні половці, ні могутня Річ Посполита, ні московські полчища. Наше військо перемагало ординців під Луцьком і на Синіх Водах, брало гору над німецькими лицарями під Дорогичином, над угорцями - під Ярославом, над поляками - на Жовтих Водах, під Корсунем, Пилявцями й Батогом, над турками - у Варні, Синопі й Кафі, під Хотином і на Босфорі, над московитами - під час Смути, у Московському поході, під Смоленськом і біля Конотопа. Головне було триматися разом, і тоді перемога була наша. І сьогодні, якщо ми боротимемося всі разом, жодному путіну нас не перемогти.

Урок другий: розділимося - загинемо. А перемагали нас саме тоді, коли вдавалося нас розділити. Монголи завоювали раніше могутню Русь лише тому, що імперія вже розкололася на окремі князівства. Московія та Польща змогли підім'яти Козацьку Україну тільки тому, що вона розділилася на Правобережну й Лівобережну. Більшовики перемогли УНР лише тому, що Петлюра, Махно, галичани й отамани так і не об'єд­налися. А вічні чвари між гетьманами й Січчю? А ворожнеча між мельниківцями й бандерівцями? І теперішня війна прийшла в Україну й триває досі тільки тому, що ворогові вдалося вбити клин між Донбасом і рештою країни.

Урок третій: «моя хата скраю» - шлях до поразки. Щоразу, коли ми розраховували відсидітися («може, пронесе» і таке інше) або коли, уникаючи відкритого бою, намагалися домовитися і грати в поступки, все закінчувалося поразкою. І в часи Данила Галицького, коли зносили перед Бурундаєм укріплення своїх міст, і в епоху Хмельницького, коли зупинилися під Замостям або під Зборовом та спробували миритися з поляками, і пізніше, коли без бою здавали росіянам Січ, сподіваючись на «православне милосердя», і вже у ХХ столітті, коли намагалися домовитися з більшовиками або вірили Хрущову з його амністією бандерівцям... Щоразу все це закінчувалося ганьбою і пеклом на довгі десятиліття. І навіть просто захист був для нас небезпечним.

Урок четвертий: найкращий захист - рішучий наступ. Зате коли ми переходили в наступ, то все змінювалося. Святослав атакував головні міста Хозарського каганату - і хозари на­зав­жди зійшли з політичної арени. Володимир Мономах ішов у саме серце половецьких кочовищ - і половецька загроза відступала від наших земель. Запорожці ходили на Москву (1618), Стамбул (1620), Бахчисарай (1628), Краків і Варшаву (1657) - і після цих походів на якийсь час ворог відступав.

А якщо вже хтось воює проти нашого споконвічного ворога, то чому б і нам не доєднатися до того наступу? Коли поляки йшли в похід на Московію, наші козаки брали довколишні міста й становили частину московського гарнізону. І в ХХ столітті, якби об'єднані українські сили вміло грали на ворожнечі червоних і білих, червона Росія не постала б. Цілком імовірно, що сьогоднішня Росія мала б зовсім іншу конфігурацію. Сьогодні, якщо ми хочемо раз і назавжди припинити війну й забезпечити собі мирне майбутнє, це слід робити над переможеним ворогом у його столиці. А інакше це все одно доведеться робити нашим дітям.

Урок п'ятий: краще відкритий ворог, ніж ненадійний союзник. У Біблії є слова про ненадійного союзника (там це єгиптяни): «Ось ти надіявся опертися на Єгипет, на оту поламану очеретину, яка, якщо хто спирається на неї, увійде йому в руку і проколе її. Отакий фараон, цар єгипетський, для всіх, хто надіється на нього».

Протягом століть щоразу, коли ми покладалися на когось, крім себе самих, це нам вилазило боком. Через панікерів-половців програли битву на Калці. Через ординців-ренегатів - битву на Ворсклі. Зрада кримців принесла поразку під Берестечком та упущену перемогу під Жванцем. Росіяни пожертвували нами під час вторгнення Карла XII, а поляки - у війні 1920 року. А сподівання на допомогу Заходу? Уперше це сталося ще з Данилом Галицьким, який так і не дочекався обіцяного папою хрестового походу проти монголів. Потім Європа регулярно нас «кидала» перед лицем ординців, турків, московитів, більшовиків. Сьогодні ми вже півтора року сам на сам відбиваємося від Росії, а

Захід допомагає «глибокою стурбованістю». То, може, вже розслабимося щодо союзників? І налаштуємося на боротьбу своїми силами? Все одно ніхто, крім нас, ці авгієві стайні, звані «русскім міром», розгрібати не буде.

І не забуваймо уроків історії, за які заплачено так дорого, що ігнорувати їх - неспокутуваний, смертний гріх...