Радіо Свобода

Однією з найбільших проблем України є слаба інтеграція її регіонів. Люди можуть прожити все життя, не виїжджаючи за межі своєї області. А якщо й кудись подадуться, то спорадично. Невипадково, що саме серед мешканців Донбасу, які найменше з усіх їздили по Україні, й розцвіли чорні стереотипи, що вміло нашіптували маніпулятори з Москви. Бо як сам не бачив на власні очі, то готовий і брехню приймати за правду.

І вперше за чверть століття Україна сколихнулася від біди і почалася масова внутрішня міграція. Люди стали їздити: одні рятуються від війни, інші на неї їдуть. Тисячі закарпатців уперше на свої очі побачили Донбас, тисячі переселенців уперше побували за Карпатами. Власне, в таких масштабних випробовуваннях і кується новітня нація, вимішується і зчіплюється мільйонами невидимих гачків.

Студенти історичного факультету Маріупольського державного університету цього літа вперше на археологічну практику поїхали за межі області. Для роботи вибрали протилежний кінець України - середньовічний замок Сент-Міклош, що лежить за 10 кілометрів від Мукачева. Там ціле літо триває волонтерський табір шанувальників історії, які власними руками допомагають відновленню Чинадіївського укріпленого палацу XIV-XV століть. Уже другий рік сюди приїжджають волонтери не тільки з різних куточків України, але й закордону. В Європі це - загальноприйнята практика, у нас таке корисне дозвілля тільки входить у моду.

Тож 15 студентів-першокурсників на чолі з двома викладачами подалися в «невідому країну», адже більшість із них на Закарпатті не бували. Поїхали долати власні стереотипи й розвіювати чужі про себе.

Керівник експедиції В'ячеслав Забавін, 44-річний дослідник епохи бронзи, розповідає, що бажаючих поїхати на Закарпаття було так багато, що довелося проводити нелегкий відбір. Навіть викладачі просилися. Але кількість була обмежена, тож поїхали кращі.

Маріупольці на екскурсії в Ужгородському замку

Приазов'я - не Донбас

Ми розмовляємо у затінку замку, де в підвалі тривають очисні роботи й маріупольці шукають середньовічний колодязь, які часто споруджували всередині будівель на випадок облоги.

В'ячеслав показує мені уламок люльки з білої глини та шматок ланцюга, щойно знайдений студентами. Але мене більше цікавлять події на його батьківщині. Бо ж читати про війну по інтернету - це одне, а почути з уст очевидців - зовсім інше.

Виявляється, більшість маріупольців вважає себе окремим регіоном. Бо Донбас і Приазов'я - поняття різні. У них - інша історія, інша ментальність. Тому між Маріуполем і Донецьком помітна різниця. Море пом'якшує характер, на відміну від шахт та териконів. Тому тут все м'якше, лояльніше, спокійніше. Гарячі голови навіть виношують ідею створення Маріупольської області, яка би включала 5-6 прилеглих районів і охоплювала Приазов'я.

Саме тому угруповання «ДНР» і не мало міцних позицій у Маріуполі і зазнало поразки при першому наступі українських вояків. Тих кілька місяців панування бойовиків місцеві мешканці згадують як жах. Але спокій у місті панував недовго: у вересні російські війська окупували Новоазовськ і підійшли впритул до півмільйонного міста. Абстрактний страх змінився на конкретний, коли взимку із «Градів» обстріляли східні квартали міста.

«Град» вистрілює свою обойму менше ніж за хвилину, - долучається до нашої розмови друга викладачка з Маріупольського державного університету Світлана Арабаджи. - За цей час нічого не встигнеш. Ми змогли з дитиною хіба що сховатися до ванної. Виходимо потім на двір, а там - обгорілі авто».

Світлана якраз мешкає у тому злощасному східному районі міста, який до війни був одним із найперспективніших у місті. Адже тут розташовані новобудови і повітря найчистіше. Адже два металургійні гіганти - «Азовсталь» та імені Ілліча, на яких працювало 60 тисяч маріупольців, найбільш віддалені. Після обстрілу ситуація змінилася: люди масово стали звідси вибиратися. Світлана спакувала валізи за день і переїхала в центр, найнявши помешкання у знайомої. Квартири в мікрорайоні «Східний» нині продають навіть за 5 тисяч доларів.

«Ми перестали любити вікна на схід, - каже 30-літня русява жінка, - бо саме звідти чекаємо загрозу».

Я запитую, чи багато маріупольців виїхали з міста.

Відповідають, що - ні, більшість залишилася. А багато хто нині повертається з мандрів додому, бо гроші закінчилися, а жити десь треба.Греки колишні і нинішні

Світлана захистила кандидатську дисертацію про греків Причорномор'я. Вона сама - напівгрекиня, а тут ще й чоловік трапився грек. Тож професійні уподобання її цілком зрозумілі. Але попри складне етнічне походження, вільно говорить українською і навіть читає нею в університеті лекції з «Історії України». (Ще один повалений стереотип - на цей раз мовний).

Розповідає, що Маріуполь постав у 1779 року як грецьке місто. Для колонізації Приазов'я царський уряд переселив із Криму двадцять тисяч греків. Вони й заснували зо два десятки поселень, які часто мали старі кримські назви - Ялта, Старий Крим, Урзуф, Мангуш. Аж до 1859 року Маріуполь був закритим містом із забороною селитися іногороднім. Останнім зруйнованим бастіоном стала ліквідація через десять років грецького суду, який діяв у місті. З того часу й почалася масова русифікація, і місто втратило своє неповторне обличчя, яке обіцяли грекам при його заселенні.

Але й нині у Приазов'ї мешкає до ста тисяч греків, а в Маріуполі, де мером є грек Юрій Хотлубей, розміщуються консульства Греції та Кіпру.

«До речі, цікавий парадокс - зауважує В'ячеслав Забавін, - колись по річці Кальміус проходив кордон між Єкатеринославською губернією та землями війська Донського. А тепер ця річка розділяє нас та ДНР».

Приазов'я - рай для археологів. Адже скільки народів тут залишило свій слід - кіммерійці, скіфи, сармати, готи, гуни тощо. Була на Кальміусі і козацька паланка, ще в домаріупольских часах. Тож кілька років тому В'ячеслав Забавін зі своїми студентами «копали» неподалік Широкина. Нині від курортного селища з кількома пансіонатами на березі моря залишилися лише руїни.

Я зауважую, що Широкине вже покинули бойовики і для Маріуполя, вочевидь, стане спокійніше. Вони у відповідь мовчать.

На час експедиції відключили інтернет, аби хоч ці два тижні зануритися в інше життя. Життя, в якому не здогадуєшся, де вікна на схід, а постріли із гармати лунають лише на честь шановних гостей середньовічного замку.

Олександр ГАВРОШ

«Copyright © 2015 RFE / RL, Inc. Перепечатывается с разрешения Радио Свободная Европа / Радио Свобода»