Майже півстоліття тому в канадському Вінніпезі побачили світ два томи досі невідомих в Україні творів Івана Огієнка (митрополита Іларіона) з глибоко символічними назвами: "Вікові наші рани" та "Наш бій за державність". Твердо вірячи, що Україна колись-таки стане незалежною, автор тих томів не міг, очевидно, й передбачити, що й через майже чверть століття розбитого російського ярма ці назви будуть такими актуальними. Адже "вікові наші рани" ще й досі ятрять душу мільйонам українців, а "наш бій за державність" триває.

Триває цей бій і довкола повернення в Україну низки імен багатьох діячів українського відродження, кого ще за життя називали совістю нації. Наочно продемонструвати цю тезу можна у конкретиці долі лише однієї ініціативи, що народилася в середовищі наукових, навчальних, просвітницьких організацій, а також відомих діячів культури, науки, народних депутатів. Ідеться про проблему, що має давню й довгу "бороду": ствердження імені Івана Огієнка на мапі столиці України.

Для чіткішої організації зібраного протягом багатьох років матеріалу оберемо запропоновану самим же Огієнком "коротку хронологічну канву", яку він з успіхом використав під час написання одного зі своїх кращих творів історичної тематики - "Рятування України".

Те, що залишалося без відповіді

1997. Січень. Газета "Вечірній Київ" (у трьох числах від 10,11, 14 січня) публікує побудований на архівних джерелах аналітичний матеріал автора цих рядків "Київ і Огієнко", в якому вперше порушується питання про необхідність перейменування вулиці Мельникова на вулицю Івана Огієнка.

1997 рік. Липень. Надісланий на ім'я віце-прем'єра з гуманітарних питань академіка І. Кураса до Кабінету Міністрів лист на захист імені Івана Огієнка публікується в низці державницьких ЗМІ ("Літературна Україна". 7 серпня; "Українське слово". 24 липня; "Час-Тайм" (№30); "Вечірній Київ". 29 липня). Цього разу його підписали Ю. Мушкетик, І. Драч, П. Мовчан, П. Кононенко, І. Юхновський, М. Косів, М. Жулинський, А. Погрібний, Є. Сохацька, М. Тимошик, В. Яблонський. "Просимо Вас, шановний Іване Федоровичу, - наголошується у зверненні, - як людину небайдужу до долі українського відродження, особисто проконтролювати це питання. За ініціативою низки громадських, просвітницьких і наукових організацій нашої держави 1997 рік оголошено в Україні роком Івана Огієнка".

Відповіді на звернення не було.

1997. Липень. За підписом групи народних депутатів і вчених надіслали лист на ім'я Київського міського голови О. Омельченка з пропозицією увічнити ім'я Огієнка в назві київської вулиці. Під заголовком "Чи буде в Києві вулиця Івана Огієнка?" текст цього звернення друкується в газетах ("Літ. Україна", 14 серпня; "Вечірній Київ", 29 липня; Час-Time" (№30).

Цього разу відповідь надійшла. Її підписала заступник голови Київської міської державної адміністрації І. Голубєва. Цей документ можна вважати класичним взірцем винаходу нової української бюрократії, яка, навчившись уже не казати категоричного "ні!", більше того, навіть схвалюючи загалом надіслані пропозиції, не поспішає їх вирішувати позитивно:

"Київська міська державна адміністрація розглянула листа громадськості м. Києва, в якому порушується питання про перейменування вул. Мельникова на вулицю Івана Огієнка, видатного українського вченого, державного і політичного діяча. Підтримуючи звернення провідних діячів української культури та науки щодо увічнення пам'яті великого державотворця, міністра уряду УНР, повідомляємо. На виконання постанови Кабінету Міністрів України від 20 липня 1995 р. № 536 "Про проведення в 1999 році Всеукраїнського перепису населення" та відповідно до розпорядження голови Київської міської державної адміністрації від 27.05. 96 № 790 1 липня 1997 року закінчені всі роботи по уточненню меж районів та міста в цілому і нанесені в планах міста та адміністративних районів всі існуючі та проектні вулиці із зазначенням їхніх назв і меж. У зв'язку з цим Київське міське управління статистики звернулося з проханням тимчасово призупинити перейменування вулиць та зміну нумерації будинків до завершення перепису населення".

Нова хвиля боротьби за реалізацію ініціативи громадськості щодо імені Огієнка починається після Помаранчевої революції.

2005. Жовтень. На адреси Київського міського голови Омельченка та Київської міської Ради надіслали офіційне звернення, підписане співголовами Фундації імені митрополита Іларіона (Огієнка): від Канади - А. Фігус-Ралько, від України - М. Тимошиком.

Відповідь не надійшла.

2006. Березень. До презентаційної зали НСПУ прихильники команди чинного мера скликають усіх майстрів пера столиці на передвиборну зустріч із новим-старим кандидатом. Замість Омельченка з письменниками прийшли спілкуватися Г. Яловий та О. Биструшкін. Як завжди, безсовісно впевнено обіцяють, що "новопереобрана влада й надалі прислухатиметься до голосу совісті нації - письменників і вчених". На перше запитання автора цих рядків про причини консервації комуністичних назв на географічній карті столиці і в цьому контексті - про віртуальну вулицю Огієнка відповідав актор Биструшкін: "Так, ми про це питання пам'ятаємо, але нічого не можемо вдіяти, бо в комісії з перейменувань у нас сидять все ті ж комуністи". Репліка з залу: "То що ж заважало вам протягом стількох років її переобрати?" Відповіді не було.

2006. Липень. Повторне звернення керівництва Фундації щодо вулиці Огієнка в столиці надсилається новообраному Київському міському голові Л. Черновецькому та новообраній міській раді. У рекомендованому пакеті - копії численних попередніх документів із цієї справи, вирізки з газет, чергові обґрунтування. У листі, окрім проблеми з вулицею Огієнка, ішлося й про іншу пропозицію: "Для гідного пошанування 125-літнього ювілею цього ученого і державного діяча в столиці України пропонуємо також провести за підтримки і безпосередньої участі міської влади, в Києві (скажімо, в Будинку вчителя чи Українському домі) в січні 2007 року літературно-мистецький вечір "Запізніле вороття". Сценарій і організаційне забезпечення такого заходу бере на себе Фундація ім. митрополита Іларіона. Готові з цього приводу тісно співпрацювати з відповідним управлінням очолюваної Вами мерії".

У відповідь через місяць - чергова коротка відписка. Ось її фрагмент: "За результатами розгляду повідомляємо, що відповідно до рішення Київської міської ради від 29.04.2006 №206/1416 вшанування пам'яті видатних діячів і подій та встановлення пам'ятних знаків у м. Києві здійснюється за поданням комісії з питань перейменувань та пам'ятних знаків..."

Пропозицією щодо проведення ювілейного літературно-мистецького вечора з участю мерії там зовсім зігнорували. Автор відписки - в. о. начальника Головного управління з питань внутрішньої політики Л. Блінда.

2006. Липень. На адресу Президента України Віктора Ющенка Фундація надсилає рекомендованим листом пропозиції і обґрунтування щодо відзначення в Україні 125-ліття Івана Огієнка на державному рівні. Серед пропозицій - видання книг за державною програмою "Українська книга", найменування вулиці в столиці...

Відповідь не надійшла.

2006. Жовтень. У канадській українськомовній газеті "Українські вісті" з'явилася публікація відомої в діаспорі і в Україні громадської діячки Анни Фігус-Ралько "Чиновники гальмують питання про увічнення пам'яті Івана Огієнка (митрополита Іларіона)". Наукова і культурологічна громадськість України та діаспори, йдеться в матеріалі, ось уже понад 15 років поки що безуспішно спонукає владні структури зробити конкретні кроки щодо увічнення пам'яті цього великого українця. Про перейменування вулиці одіозного комуністичного діяча, справжнього україножера, бездумного і бездушного провідника політики імперського центру, ворога Української держави Ювеналія Мельникова на честь Огієнка йшлося в численних публікаціях столичної преси, оприлюднені протягом останніх років... Однак всі вони залишалися в шухлядах різних безвідповідальних і непатріотично налаштованих виконавців".

2007. Березень. Всеукраїнське товариство ім. І. Огієнка (колишній голова Євгенія Сохацька) та Фундація імені митрополита Іларіона знову звертаються до мера Києва Л. Черновецького та нового складу міської ради з тим же питанням.

Надіслана з мерії 26 березня відповідь за підписом начальника головного управління з питань внутрішньої політики міськ­держадміністрації В. Гончарук - чергова цинічна відписка: "За результатами розгляду повідомляємо, що зазначене питання було розглянуто на черговому засіданні комісії з питань найменувань та пам'ятних знаків... Члени комісії ухвалили рішення доопрацювати питання... Про рішення комісії Вас буде проінформовано".

Більше не інформували.

Немає сенсу перелічувати наступні звернення, які надсилали ініціатори до владних структур пізніше - вже під час правління президента Януковича. Всі вони грубо зневажувалися - на них від владних бюрократів не надходили навіть формальні відповіді.

2014. Листопад. Здавалося б, епоха українських "державників", в інтелекті яких геть відсутнє чуття історичної тяглості, знан­ня й пошана національної історії, зрештою, відповідальність за виконання обов'язків перед громадою, яка їх найняла служити за високі зарплати, мала б проминути після Революції гідності. Та ось - свіжий приклад. Торік 28 листопада рекомендованою поштою на ім'я Київського міського голови Віталія Кличка (і в копії - депутатам Київради) було надіслано на офіційному бланку Фундації імені митрополита Іларіона (Огієнка) чергове (уже десяте) звернення із питання, що має "довгу бороду". Нині на календарі - червень. А відповідь від служби міського голови так і не надійшла.

Нічого не змінилося...

Проблема в тих, кого обираємо

Переконаний: кожен, хто уважно читатиме ось цю, зібрану протягом десятиліть своєрідну хроніку громадської небайдужості й бюрократичної підлості, не зможе не пережити відчуття моторошності. Від спопеляючої душу безнадії, пригніченості й розчарування. Від відчуття того, що в цій державі від тебе, простого, але ще небайдужого громадянина, давно вже нічого не залежить; що брудними чоботами некультурного й розжирілого чиновника дедалі нахабніше й викличніше розтоптуються такі вічні людські цінності, як порядність, добро, правда, патріотизм, любов до ближнього, обов'язок перед Батьківщиною.

Подібну хроніку байдужості й зневаги високопосадових державних чиновників до національних світочів зокрема й до національної гордості українців загалом міг би навести кожен, хто наважувався свого часу чи намагається нині порушити питання про гідне пошанування на рівні держави, скажімо, ювілею Івана Багряного чи Євгена Маланюка, Володимира Винниченка чи Дмитра Донцова, Сергія Єфремова чи Володимира Кубійовича, Симона Петлюри чи Миколи Хвильового...

Навмисне називаю прізвища із того страшного списку колишнього радянського Головліту, яким заборонялося протягом усіх підрадянських років бодай згадувати їх на радіо, телебаченні, в пресі і книговиданні. Комуно-більшовицька система в усі часи не терпіла патріотично налаштованих особистостей. Вона хотіла витравити в українців пам'ять про тих, хто своїм розумом, талантом, своєю житейською позицією встиг довести, що не все купується і продається, що є щось вище за посади і партії, що є ще відповідальніший суд за сподіяні тобою неправедні справи - суд перед Богом.

Проблема не в персоналіях, пам'ять про високий житейський чин яких намагаємося не втратити. Проблема в тих, кого ми обираємо, кому ще продовжуємо вірити або терпіти, кого утримуємо зі своїх податкових відрахувань, кого не хочемо або не можемо контролювати.

Вершком цинізму влади сприймається сьогодні тупе мовчання на сотні, тисячі звернень українців до виконавчих і законодавчих органів різних рівнів: у багатьох владних кабінетах уже не вважають за потрібне готувати навіть елементарних відписок, про які йшлося вище.

Тепер не варто, мабуть, ставити закономірне запитання: чому так працювала помаранчева команда? Чому нічого не змінено уже постмайданівською владою? Очевидно, як завжди, в запалі поділу посад і портфелів, - не до вшанування пам'ятних дат, не до національних святинь, не до імен достойників нації...

Непатріотично налаштований високопосадовий чиновник завжди зможе "пробити" потрібне йому рішення. Скажімо, вулицю Огієнка стверджувати на карті Києва ніяк не можна, а от, на догоду північній сусідці, з проспекту Червоних козаків швидко і майже непомітно зробити Московський - цілком можливо (і це в додачу до Московської площі, Московського мосту, готелю "Москва", "Київ-Московського" вокзалу, Московської вулиці). А як цинічно перейменовували частину вистражданої вулиці Мазепи на Лаврську - на догоду чергового приїзду на свою вотчину натхненника "руського міра" Кіріла Гундяєва? А як нахабно, через "прикормлені" засоби масової інформації, та ж міська влада давала купці україноненависників рекомендації про те, у який спосіб можна повернути нещодавно названій вулиці Петлюри колишню назву - Комінтерна: питання, мовляв, вирішуване, треба лиш, щоб до мерії надійшла певна кількість звернень мешканців столиці.

І ніяких тобі попередніх обговорень, публічних слухань, публікацій у пресі. Ось вам, хохли-малороси: знайте, хто у вашому домі хазяїн...