MENU

25 років тому ухвалили Декларацію про державний суверенітет України: чого слід повчитись у знаменної події

3082 0

Чому нас вчить історія з Декларацією про державний суверенітет України, яку ухвалили цього дня 25 років тому? Україна прогресує тоді, коли є консенсус різних, часто геть антагоністичних сторін.

На початку літа 1990 року в Москві апогею досягнув конфлікт між Михайлом Горбачовим, який очолював СРСР, і Борисом Єльциним, який очолював Росію як радянську республіку. Україна була осторонь цього конфлікту та із Москви видавалася формально керованою і реально стабільною: із середини 1980-х Щербицький опирався горбачовській перебудові, тому процеси в УРСР, за винятком Галичини, йшли із запізненням (це потім ляже в основу міфу про те, що політичні події в Україні повторюють російську логіку з відставанням).

12 червня 1990 року Верховна рада РРФСР під керівництвом Єльцина першою в СРСР прийняла Декларацію державного суверенітету. Суть була тому, що Москва республіканська проголошувала себе вищою за Москву радянську. Це була частина безпечного з російської радянської точки зору протистояння: в уявленні жодної зі сторін Росія не могла вийти із СРСР, а тому ризики для обох сторін видавалися помірними. Балтійські та кавказькі виклики в очах Москва були маргінальними, Центральна Азія – лояльною, а слов'янська частина СРСР уявлялася проблемною тільки в Галичині, та й то центру було невідомо, наскільки це все серйозно.

Проголошення 16 липня 1990 року – по-суті, за калькою із Росії – Декларації про державний суверенітет України зі сторони видавалося тактичним кроком на підтримку політики Єльцина. Але мотиви у Києві були не такими однозначними. Більшість у Верховній Раді УРСР була в так званої «групи 239» – комуністів, які складалися з опортуністів на кшталт Кравчука та ортодоксів як Станіслав Гуренко. Для перших Декларація була ковтком свіжого повітря та можливістю розправити крила – вони ставали суб'єктом після тривалого періоду утисків всередині партії. Для ортодоксів, у яких земля тікала з-під ніг, – спроба мімікрувати, набувши нової форми, але намагаючись вберегти стару суть. З іншого боку, декларація суверенітету відкривала можливість м'яко відгородитися від небезпечних для комуністів-ортодоксів новацій у Москві, зберігши у Києві нескомпрометовану перебудовою версію марксизму-ленінізму.

Опозиція теж хотіла проголошення суверенітету. Для демократів це був крок у бік повалення радянської системи влади. А націоналістам подобалося, що Київ проголошує себе вищим за союзний центр у Москві.

Через рік подібний розклад призвів до Акту проголошення незалежності України, з якого почався ефект доміно – всі інші республіки СРСР, навіть ті, що не хотіли, мусили проголосити свою незалежність. Це був перший камінь, закладений у фундамент регіонального лідерства України.

Чого нас вчить історія з Декларацією? Україна стає сильною тоді, коли формує – нехай із різними обґрунтуваннями і з різних причин – консенсус щодо проходження своїх «точок неповернення». Саме тому сьогодні і на пару поколінь вперед наш поступ залежатиме від того, чи українські ліберали і консерватори зможуть домовлятись і погоджуватися на одних і тих самих рішеннях. Якщо ні – хамелеонна маса популістів під різними знаменами: від комуністичних до ультрапатріотичних – заповнить весь простір і кине країну під ноги навіть півмертвій імперії, викинувши перспективи ще одного покоління українців на смітник.

Мусимо вчитися домовлятися. А це означає – ніяких односторонніх чи недружніх дій між собою і багато-багато дискусій та діалогів перед ухваленням важливих рішень. Зберігаємо спокій і лупаємо сю скалу.

Євген ГЛІБОВИЦЬКИЙ


Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter

Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки

Інші новини по темі



Правила коментування »  

Новини