В одну з поїздок в зону АТО, на Луганщині, бійці дозволили журналісту побути деякий час на їхньому місці і вийти на нічне чергування.

Я вдивляюсь в нічну даль. На тій стороні, за полем та зеленкою, ті, хто хоче зруйнувати Україну. Я їх не бачу, але знаю, що вони там. Там місто, яке вони окупували. Вони також знають, що на цій стороні українські війська. Своє знання підтверджують постійними "привітами" у вигляді "Градів", САУ, мін.

На годиннику перша ночі. Разом з бійцями я заступаю в наряд. Все, як треба - бушлат та "калашніков" в руках. Броніків тут не носять. Не тому що такі вже відчайдухи, а тому що броніком можна скалічити спину.

- В разі чого, стрибаєш в цей окоп, низько пригинаєшся і біжиш в будь-якій бік до кінця. Там лягаєш, - дає інструкції мій напарник Коля.

Навколо тиша, і не скажеш, що це самий край фронту. На тій стороні, в окупованому місті мерехтить кілька вогників.

Є час придивитись до того, що робиться в полі. Дякувати добрим волонтерами - у хлопців є тепловізор. Коля пояснює, як ним користуватись і що я можу там побачити.

Спостерігаю через тепловізор. Біла пляма, незрозумілий рух, серце замирає, в думках пролітають всі найжахливіші варіанти розвитку подій. Швиденько віддаю тепловізор Колі, указую напрямок. Він мовчки дивиться. Потім каже: "Це тваринки бігають, у полі постійно є якісь миші, зайці, лисиці". Зітхаю з полегшенням.

Знову тиша і спокій. Це крайня точка українських рубежів, далі територія сепаратистів. Останнім часом вони полюбляють відправляти до наших свої ДРГ (диверсійно-розвідувальні групи). Наші захищаються - замінували поля і тільки й чекають на гостей. Кажуть, на тій стороні не дурні воюють, обходять засідки дуже професійно, одразу видно, що це підготовлені специ.

Нічну тишу переривають спалахи у небі в тій стороні.

- Безпілотник збивають, - каже Паша, спокійно продовжуючи курити.

Взагалі-то на позиціях курити не можна. Вогник сигарети можна побачити здалеку, тоді сєпари в ударі не помиляться.

- Вони й так знають, що ми тут. То чого я маю не курити, - обурюється Паша.

Продовжуємо спостерігати.

Сидіти на одному місці вночі, навіть влітку, зимно. І нудно. Далі, ніж навколо посту, ходити не можна. Підеш назад - кинеш позицію. Вперед - мінне поле.

Мої напарники - Коля та Паша, одному 21 другому 24 роки. Обох кинули на передову майже нічому не навчивши. Свої знання військової справи отримували вже в АТО від старших побратимів.

Але хлопцям байдуже, що держава так підло з ними повелась. Що навіть форму доводиться купувати власним коштом. Що перші дні воювали в спортивному костюмі та капцях.

Обоє документально підтвердили - лишаються в АТО до повного його завершення. Підписали "пожиттєвий" контракт. І поки нашому пану президенту не набридне гратися у войнушку з президентом сусідньої держави, ці двоє хлопців житимуть в окопах і бліндажах у постійному ризику.

У розмовах про війну, політику і особисте проходить чергування.

На тій стороні продовжують працювати зенітками по безпілотнику. Вже не дивуюсь і не звертаю уваги. Прислуховуюсь к звукам з поля та видивляюсь у тепловізор. Все спокійно. Періодично в рації звітують сусідні пости. Напарник Коля рапортує, що в нас теж спокійна ситуація.

Раптом шурхіт у кущах з права та дуже близько вогник.

- Стій. Хто йде, - блискавично реагує Коля.

- Свої, - впізнаєм голос, - прийшов перевірити, як йде чергування та трохи побазікати.

Ці години темної східноукраїнської ночі виявились спокійними. Вже потім, коли мій наряд закінчився, я здала автомат і зняла бушлат, і в кухні разом з новими друзями пила чай, нас обстріляли "Градами".