Український «Артек»: коли все так само й водночас – таки інакше
Коли я бачу це лого і ці кольори, мій час мимоволі прокручується назад. Мені одинадцять років, шостий клас, пізня осінь, і моїм батькам вдалося дістати мені путівку в «Артек», табір «Янтарний». Я пам'ятаю до найдрібніших деталей, як дбайливо складали мою валізу, як купували нову куртку і спортивний костюм, як проводжали всією школою... Із розповідей тих, хто там побував, не було місця більшого щастя і радості.
Я пам'ятаю вокзал у Сімферополі і заплаканих дівчат зі старших загонів, які витирали свої гіркі сльози такою жаданою «артеківською» хусточкою, на якій лишили підписи їхні друзі-на-все-життя, наставники-на-все-життя й (о так!) кохання-на-все-життя. Мабуть, якби я поїхала в «Артек» у тому старшому віці, коли кохання-на-все-життя, я би його пам'ятала інакшим, а найголовніше – я би багато чого не пам'ятала.
Оскільки я поїхала в «Артек» під час навчального року, весь той місяць ми мали ходити в «артеківську» школу. В табелі, який я отримаю наприкінці, не буде української мови й літератури – в «Артеці» її просто не вивчали. Зате була російська, якої якраз раніше не вчила, зате виявилося, що я єдина в нашому класі російською вміла читати. І весь той місяць двічі на тиждень мене саджали перед класом, і я читала російською легенди Криму...
Але найвиразніше я і досі пам'ятаю двох дівчат із Західної України, які, крім багатьох інших тоді дивних нам слів, весь час говорили «файно». Пам'ятаю, як із них через те постійно сміялись у школі і як насміхалися вожаті (один із них був із Полтави!). То буле перше мульке, болюче відчуття, пов'язане з мовою. Ті дівчата не були сміливицями, не очолили жодні наші внутрішні команди і гуртки, але від свого «файно» не відмовилися, хоча весь час говорили, що хочуть додому. Я до сьогодні щоразу їх згадую, коли чую від когось «файно»...
Звісно, я пам'ятаю море, пам'ятаю всі ті щовечірні конкурси і змагання, сходження на Аю-Даг, фотогурток, на якому нам усім видали «зеніти», щотижневу «кока-колу», наші неремонтовані кімнати, в яких тоді розселяли по дванадцять дітей, «артеківську» форму і хусточку, яку я так і не купила, бо треба ж було всім-всім привезти подарунки...
І тепер я випадково натрапляю на один з «артеківських» таборів у «Пущі-Озерній» (до цього санаторного комплексу тимчасово переїхав «Артек» – на час російської окупації Криму – UAInfo) – і та ж сама форма, і той самий «артек-артек - перепелиный островок», і той самий «изгиб гитары желтой», і настінні газети, і девізи загонів, і полуденки, і «тихий» час...
І разом із тим – усе точно не так само. І, ви знаєте, я цьому рада.
Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter
Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки