На цих вихідних побувала в моєму рідному містечку, в Копичинцях.

Із впорядкованої, красивої братової оселі, з милою серцю блакитною терасою, треба було поїхати в центр до крамниці. ... І тут мене спіткали сумні контрасти. Боже, яке запустіння. Чому в маленьких містечках стає тільки гірше і гірше? І де ті часи Франца-Йосифа, де ті австріяки, які так дбали про мальовниче містечко із гарним ставом, симпатичною площею Ринок, Ратушею, старовинним парком і двома замками?

Тут і далі – світлини Копичинців у 2009 році Вадима Войтика

У часи мого совкового дитинства маленьку зграбну Ратушу знесли (замість того, щоб відремонтувати). Натомість побудували універмаг. Величезна, потворна споруда зайняла майже всю площу – маленькі будиночки, типові для галицької містечкової архітектури, довкола неї видавалися розчавленими. Це так, якби над чепурним містечком ліліпутів пройшлася корова і скинула велику коров'ячу бомбу просто на центральну площу. Але тоді та «бомба» була ще помпезна (бомбезна) і нова (хоча потворна до нестями).

Універмаг, про який веде мову письменниця

А зараз вона ж нікуди не зникла... Стала ще страшніша, обдерта, оббита, схожа на якийсь закинутий і запустілий реактор. І нема площі Ринок. Тільки назва. Навіть дорожнього покриття, можна сказати, що нема – яма на вибоїні.

У містечку є мер. Звісно ж, є! Діла його славні. Он уже зо сім літ як викинув кінотеатр із кіномережі і зачинив на замок.

Кінотеатр, в якому незабаром нічого не покажуть

Я не з тих, хто ідеалізує совкове минуле – воно жахливе. Але чому навіть тоді все мало набагато кращий вигляд? Чому тоді, у вісімдесятих, відкрили хороший просторий кінотеатр, на ньому лампочки блакитні горіли (щоправда, недовго), до нього черги на кіносеанси були довжелезні. Сама там стояла.

Чому? Варум? Агов? Сум-печаль.