Прочитав якось на "Гранях.ru" чудове есе Льва Рубінштейна про гламур у постсовкововому контексті. "Це не відсутність ідеології, - зауважує іменитий автор. - Це така ідеологія, у підгрунті якої абсолютна, беззаперечна і, головне, уповні демонстративна легітимність соціальної та моральної безвідповідальності".

Гадаю, що коли Рубінштейн каже про гламур сучасної Росії, то його оцінки можна сміливо застосувати й до наших, вітчизняних умов. Бо, у принципі, скільки б ми не пнулися "в Європи", як би не намагалися доводити своє "антиазійське" нутро, факт залишається фактом: нам не варто говорити про "західність" ментальності, а радше - про совковий триб життя і думок сучасників, який, на жаль, вкоренився на генному рівні і тому знаходить продовження вже у дітях колишніх "совків".

Якщо виходити з того, що гламур - це як "ріденький ла"" на гидотній поверхні злиднів і безпросвіття, то направду просяться алюзії з фіговими листочками ідеологічних заборон совєтського періоду над реальним життям, переживаннями і переконаннями мас. Риторика "марксизму-лєнінізму" була, за нашим автором, "розмовою мимо вух і поглядом повз предмет", коли суспільне життя непомітно для неозброєного ока замінили його "сокирною" симуляцією. Коли все "так собі": свої вибори, своя опозиція, акції, звинувачення...

А тепер? Тепер маємо фактичну ту ж картину. Провладна рать легко, мовби не хотячи, пророкує з телеекрана страшні, такі, що й не снилися, перспективи майбутнього, спровоковані буцімто діяльністю вороженьків. Опозиція, яка вперто не бажає називати себе такою, присмоктавшись до коаліціянтів, послуговуючись карколомними для пересічного обивателя формулами та схемами, глузує з "не своєї вдали". Навіть привселюдні сварки Ляшка і К у залі під куполом чомусь залишають відчуття зрежисованого спектаклю, як, до слова, й постановочні кадри російського ТБ про будні "апалчєнцев" у Донбасі, про розіп'ятих "мальчіков", про збитий Боїнг.

У стик монтуються сюжети про жахливість побуту "маленьких" українців, про черговий шок від щойно отриманих рахунків за "комуналку", і кадри світської хроніки зі звичними персонажами політичної тусні, що бісяться з жиру і лінивства... Справді, грубо отесана симуляція добробуту, замішана на півправді-півбрехні, свобода вибору, яка межує з цинізмом.

Поза тим, така легковажність щодо морально-психологічного стану громадян цілком ймовірно вже найближчим часом відгукнеться владі.

Я не прогнозуватиму тут жорстких соціальних конфліктів, - судячи з більш-менш адекватних висновків соціологів, навряд чи українці зможуть мобілізувати себе й інших до організованих масових виступів проти режиму. Натомість, йдеться, перш за все, про соціальний інфантилізм, небажання жити і працювати в Україні, а відтак еміграцію - внутрішню чи за кордон, - це вже як кому вийде.