Люблять українці сперечатися до піни з рота з будь-якого приводу, і навіть без нього. Ось і з децентралізацією так само. Одним з певних політичних мотивів не подобається слово «регіон». Іншим з тих же причин підозріле слово «громада». Воно й зрозуміло, з огляду на кількасот партій, які вмочили у своє непросте минуле половину словника української мови. І хіба йдеться лише про Януковича чи Лазаренка... Ну, а справді, як нам тепер називати одиниці місцевого самоврядування, щоб без жодних сумнівних партійних асоціацій?

Билися б ми над цим питанням ще довго, якби не допомогли чернігівці, що нагадали нам минулого тижня про сиве коріння сьогоднішньої української демократії.

Ні, вони не зазирнули так далеко, як ви, певно, подумали. Ну хто з нас пам'ятає староруське віче не те що навіть з особистого досвіду, а хоча б зі шкільного курсу! Тим паче, і в ті давні часи у Чернігові, на відміну від Києва чи Галича з Новгородом, віче особливої ролі не відігравало. Я про сиву давнину у прямому сенсі цього слова, про минуле, яке чудово пам'ятають ті з нас, чиї скроні вже вкрила сивина.

Тоді, в часи, пам'ять про які ми сьогодні люто викорінюємо законодавчим шляхом, радянська влада думала, що самоврядування - це ради, парткоми, профкоми, місцевкоми й товариські суди при жеках, тоді як насправді народною стихією правила черга. Саме в ній, а не на роботі чи вдома проводили більшість часу трудящі в містах; саме про можливість долучитися до цього дива міської цивілізації мріяли трударі в селах.

У чергах зустрічалися, закохувалися, одружувалися і розлучалися. Тут отримували і виліковували перший інфаркт і перший інсульт. Тут народжувалися і вмирали. У чергах обговорювали дітей, онуків, чоловіка, ціни, начальство, міжнародне становище, а також хто, де й коли конкретно не стояв. Ви думаєте, якщо ви бачили чернігівську гастроль Мусійчука і Лозового, ви бачили, що таке бійка?! Ба, ви не знаєте, що таке бійка в універмазі, черга на чергу! Ті з нас, хто звик вимірювати життя віртуальною спільнотою соціальних мереж, не можуть навіть уявити глибину братерської співучасті, яка об'єднувала, яка зшивала радянський народ у величезну всесоюзну соціальну мережу. Черга не була частиною радянської системи. Черги й Ради були насторожено нейтральні одна до одної. У черзі скептично відгукувалися про Ради. Ради уважно вивчали, що про них говорять у чергах. Поки між ними зберігалася хистка рівновага, Радянський Союз стояв. Але настала епоха горбачовського дефіциту, і рівновагу було порушено. - Якось непомітно вся радянська влада перекочувала в черги, а потім вічно порожні полиці початку 90-х поховали і їх.

Що? Ви кажете, що знаєте, що таке черги? Ну, хіба що минулого літа ви стояли тиждень у черзі на Керченський пором...

А далі мені було доволі складно сформулювати. От як правильно? - «Вся чернігівська громада минулого тижня зібралася в одну велику чергу»? Чи «громадянське суспільство Чернігова, що зароджується, сформувало 10-годинну чергу за безплатними наборами демократичних цінностей від одного з кандидатів у народні депутати»? Останній варіант і справді кращий. Хоч як формулюй, все одно знову об'єднати людей, як і колись, змогла лише черга. Хтось, звичайно, засуджує, а я б скористався нагодою, - коли ще весь Чернігів разом збереться! Аж ніяк не раніше наступних президентських чи, не дай боже, дострокових парламентських виборів. І ось прямо в цій черзі, оголосивши її законним представницьким органом місцевого самоврядування, я й сформував би інститути територіальної громади. У більшовиків як було - «Вся влада Радам!»? Ну то в нас буде: «Вся влада чергам!». І, що найголовніше, утримання таких органів самоврядування обходитиметься набагато дешевше, ніж колишніх, - зовсім трошки гречки, і черга, на відміну від нашої Ради, не розходитиметься навіть у пік сезону відпусток. Ось оголосити б товаришеві Корбану за це корисне нововведення подяку, виписати спеціально заснований на його честь орден Геннадія Мудрого усіх ступенів і встановити пам'ятник на батьківщині героя з хрестом і півмісяцем як знак рівноапостольного служіння ідеалам демократії.

Недобрий гумор виходить, чорніше нікуди. Так і постає перед очима черговий кінокомікс про Бетмена, в якому черговий лиходій з обличчям Геннадія Корбана публічно спокушає мешканців Готема, аби таким чином зробити їх співучасниками свого злочину. Як у коміксі, легко було б повісити всіх собак на Корбана і «Укроп» Коломойського... Але ж хіба вони головні учасники чернігівського фарсу?

Головна дійова особа гречаної демократії - це український народ, -такою ж мірою кияни, які неодноразово завдяки гречці отримували мера Леоніда Черновецького, чернігівці, у кращих народних традиціях байдужі до зубів дарованого Корбана, мешканці сотень інших міст та сіл, де править злакова рослина, поява якої на наших землях збіглася з виникненням у східних слов'ян перших держав. Попит породжує пропозицію, і саме на українцях лежить провина за те, що відбувається сьогодні у стародавньому місті на Десні.

Київські роздачі гречки сором'язливо ховалися у тиші під'їздів і квартир. Ось і конверти з грішми за продані голоси Сергія Березенка не планувалося роздавати в прямому ефірі. То чому ж продуктові набори від «Укропу» роздаються так, щоб про кожен з них дізналася вся країна, аби українці мали можливість вдивитися в обличчя кожного, хто стоїть у цій 10-годинній черзі? Хтось назве їх образливим словом «люмпен», але от біда. На все майже трьохсоттисячне місто не знайшлося сили, - чи партії, чи громадської організації, десятка активістів, які б вийшли і спробували зупинити цих людей. - Таке ось умивання рук, яке робить їх лише бруднішими.

Те, що відбувається сьогодні в Чернігові, це послання, яке обов'язково має бути почуте в Києві, у всій Україні. І адресовано його тим з нас, хто не лише говорить про реформи, а й щось намагається зробити для того, щоб зламати інерцію, яка тягне нашу країну у прірву майже чверть століття: «Усе, що ви робите, неминуче зазнає краху, тому що народові потрібні не реформи. Народові потрібні хліб і видовища». Влада олігархів в Україні завжди трималася на популізмі, і ось знову, як натовпи віруючих до чудотворних мощів, українці попрямували до заповітних годівниць. Поки чернігівці «наїдаються», в решти України напередодні місцевих виборів має прокинутися апетит.

Але от біда. Як і в будь-якій піраміді, у виборчій корм отримують лише перші щасливці. На решту вистачає лише обіцянок. Обіцянок зниження тарифів, обіцянок підвищення зарплат, обіцянок забрати в багатих і розділити відібране між бідними. Утім, окрім соціальних обіцянок, з битою і автоматом на велику дорогу в нас вийшов ще й псевдореволюційний популізм. У кожній революції є сили, яким так і не вдається повернутися в рамки закону навіть після її перемоги. Жодна революція не дає переможцям все й одразу - вона лише шанс для розвитку, для руху вперед, який забезпечується щоденною важкою працею. Але є й ті, хто вийшов під ялинку на Майдан, свято вірячи в Діда Мороза, який у кінці свята обов'язково роздасть усім неслухняним дітям подарунки. Якщо подарунків немає, значить, революцію не закінчено і її потрібно продовжувати хоч до нескінченності. Так середньовічні лікарі, помітивши, що при деяких хворобах допомагають кровопускання, почали застосовувати їх як загальну панацею, поховавши ними навіть більше людей, ніж хвороби, від яких вони були покликані їх вилікувати.

У жовтні на українців чекає велике випробування - місцеві вибори. І те, що нам сьогодні демонструє Чернігів, переконує, що українці абсолютно до нього не готові. Крихкі надії на те, що децентралізація надасть хоч якогось імпульсу реформам знизу, наражаються на практично цілковиту відсутність не те що громадянського суспільства, а навіть громадянської самосвідомості у мешканців обласного центру всього лише за півтори сотні кілометрів від столиці. Що вже казати про всю Україну. Реформи можуть відбутися сюди лише згори, та й то за умови, що вдасться десь знайти ще 26 губернаторів Саакашвілі. Одне лише дає нам надію на добрий результат. Легкий хліб політичного популізму привабив дуже багатьох шукачів дармової наживи. Їх жадібність і егоїзм заважають їм об'єднатися, але вони вже впевнені у своїй неминучій перемозі, вони відкрито кидають рукавичку в обличчя молодій українській демократії. А за їхньою спиною в черзі стоїть мовчазна і вічно голодна більшість, яка не усвідомлює, що причина їхніх бід у них же самих.