Тепер важко вірити тим, хто свого часу піднімав невдоволених гаслом «Україна без Кучми». Л.Д.К. пішов із президентської посади, але чи можемо ми із упевненістю констатувати, що маємо Україну без Кучми? Навпаки, перебуваючи у комфортному затінку, екс-президент так чи інакше втручається у суспільно-політичне життя: за допомогою зятя, у руках якого зосереджено могутній медіа-арсенал, руками учорашніх підлеглих, що ними аж кишить у владних коридорах, зрештою, через посередників, у ролі «дипломата-миротворця».

Проблема України полягає акурат у незмінності системи реалізації владних повноважень. Не тих, що чітко-нечітко виписані на папері, а тих, які цілком резонно було б назвати «звичаєвим правом»: правом сильного бути свавільним, правом керівника брати усе, що заманеться. Ось основний виклик, який, у кінцевому підсумку виливається у мимовільне зізнання колишнього керівника президентського секретаріату, знаменитої «баби Віри», Віри Ульянченко: «Основним викликом перед Україною є існування самої України, існування демократії в Україні». Правда, тепер перед цією, майже демонічною колись персоною, яка нашіптувала колись президентові якісь не надто адекватні поради, забовванів інший виклик, - кримінальне провадження у справі «Сухолуччя»...

Іноді складається враження, що всі, кому доручено здійснювати українську владу, намагаються робити це від протилежного, мовби випробовуючи на міць власний народ і надто вже незрілу державність. «Нумо спробуймо ще й так!» - звучить рефреном поміж рядками президентських указів, розпоряджень уряду, проектів Верховної Ради. Причому, це не експеримент заради експерименту, це банальне бажання насолити супернику, підірвати його авторитет, відкусити шмат його електорального поля. Якби ж то експерименти ставилися задля обрання найправильнішого шляху, - слів немає, було б важко, але, принаймні, була б надія на позитив.

Президент оприлюднив і взявся реалізовувати власне бачення майбутніх змін до Конституції. Чудово, але, скажіть-но, чому цей жест зроблено акурат напередодні старту виборчого марафону, чому саме під час політичних дебатів і сварок пересічний громадянин має мізкувати над тим, що написане, якщо вірити Порошенкові, ще із рік тому? Якщо це програма, з якою президент вирішив залатати діри власного іміджу, то навіщо вбирати її у шати проекту Основного Закону. Ось так з'ясовується, що Конституція - лише банальна забавка у руках політтехнологів, звідси й нігілістське ставлення і до неї, і до решти законів з боку загалу.

Основним викликом для України є її влада - невміла, вайлувата, зарозуміла і далека від потреб тих, на чиї гроші вона існує. Позначена чорними мітками кумівства, корупції, злодійства та обману. Скомпрометована перед світом і в очах власних громадян. Таку владу, без сумніву, слід міняти. Бодай на таку, якої заслуговує цей народ.