Новина прогнозована та передбачувана: Конституційний Суд схвалив президентську децентралізацію, чи то пак "особливості місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської області".

Інакше і бути не могло: КСУ ще ніколи не йшов проти волі президента України - хто б ним не був - Кучма, Ющенко, Янукович чи Порошенко.

Щоправда, один раз Конституційний Суд не те, що б зважився на фронду, але надто довго ухвалював одну зі своїх постанов - протягом кількох років. Пов'язаний цей цікавий випадок з кучмівським референдумом 2000 року. Тоді Леонід Данилович надумав підперти свою владу правом розпускати парламент, зменшенням кількості парламентарів, зняттям з них недоторканності та впровадженням двопалатного парламенту.

На всі питання, винесені на плебісцит, електорат напрочуд дружно дав позитивні відповіді, і це попри те, що роз'яснювальна робота з приводу того, чим, наприклад, є двопалатний парламент, навіть не проводилася. КСУ "благословив" цей референдум, але Верховна Рада так і не імплементувала його рішення.

Розсерджений Кучма вдруге звернувся до КСУ - цього разу по тлумачення, чи означають положення Конституції про те, що єдиним джерелом влади в Україні є народ, можливість проводити зміни в законодавстві без участі парламенту. Іншими словами, тодішній президент сподівався обійтися у питанні імплементації без участі Верховної Ради.

За іронією долі чи зумисне, рішення за цим поданням КСУ ухвалив акурат на восьму річницю кучмівського референдуму - 18 квітня 2008 року. І, згідно із вердиктом Конституційного Суду, рішення всеукраїнського референдуму є остаточними і не потребують будь-якого затвердження, зокрема, й Верховною Радою.

Ухвала КСУ визріла, коли минуло майже 4 роки після завершення каденції Леоніда Кучми. Але оприлюднена була якраз вчасно - президент Ющенко подумував над тим, чи не винести, бува, на всенародне обговорення текст нової Конституції, однак згодом ця ідея мало-помалу зійшла нанівець.

Не встигнувши прислужитись Кучмі, КСУ прислужився Ющенкові. Це, власне, й все, що вартує знати про Конституційний Суд. Але якщо цього прикладу замало, є й інші.

...21 грудня 2001 року КСУ скасував рішення Президії Верховної Ради від 30 серпня 1991-го про заборону діяльності Компартії. Чому? Та тому, що в умовах, коли в парламенті сформувалась антикучмівська опозиція, коли вулицями Києва щойно відгриміли скандування "Кучму - геть!", найвідоміший фігурант «касетного скандалу» вирішив, що зайве опертя йому не завадить. Навіть якщо таким опертям будуть не милі його серцю комуністи.

"Чого хочуть комуністи, я розумію. А чого хочуть ці (читай: опозиціонери), серед яких є соціалісти, які об'єдналися з профашистською УНА-УНСО?... Як це можна розцінювати, коли ультраліві та ультраправі об'єднуються?" - жалівся Кучма в березні 2001-го.

За кілька місяців по тому КСУ також зрозумів, "чого хочуть комуністи". І хоч попри формальну заборону Компартія вже десять років як була представлена у парламенті, у 2001-му КСУ порадував її скасуванням накладеного на неї табу. Бо бажання комуністів в даному разі співпали з бажанням Кучми. А отже й стали законом.

Ще один приклад прогинання КСУ під забаганки правителя також пов'язаний із Кучмою. Перед новим, 2004-им, роком Конституційний Суд дозволив тоді ще діючому президенту балотуватися втретє. Схему доводів, на яку мав спиратися КСУ, розробив для Кучми його "сірий кардинал" Віктор Медведчук. У рішенні КСУ йшлося про те, що "царювання" Кучми у 1999-2004 роках було його першою, а не другою каденцією, адже відлік слід вести від ухвалення нової Конституції.

На жаль (для суддів КСУ) і на щастя (для України), Леонід Кучма передумав всіма правдами і неправдами триматися за президентське крісло. Про це він заявив вже в перших числах лютого 2004-го, знищивши усі старання конституціоналістів йому догодити.

Але рабська манера суддів вгадувати потреби володаря розквітнула по-новому з приходом до влади Віктора Януковича. Вже на початку його президентства КСУ порадував Януковича двічі. 8 квітня 2010 року Конституційний Суд дозволив окремим депутатам ВР входити до складу парламентської коаліції. І дарма, що цим рішенням КСУ перекреслив власний вердикт від 2008 року, котрим визнав, що формувати більшість мають право виключно парламентські фракції.

У 2008-му акцент на фракціях був необхідний Віктору Ющенку, у 2010-му дозвіл на входження до коаліції окремих депутатів був конче потрібним Віктору Януковичу. І КСУ обрав між двох Вікторів того, котрий наразі тримав президентську булаву. А те, що при цьому довелося вкотре пожертвувати своєю репутацією, КСУ не бентежило.

"Найдіть мені в Конституції заборону депутатам брати участь у формуванні більшості. Ви цього ніде не знайдете", - зухвало відповідав журналістам голова КСУ Андрій Стрижак. А відтак і зовсім приголомшив своїх інтерв'юерів: "КСУ розглядав цю ситуацію (з приводу засад формування більшості) не як конституційно-правовий конфлікт. Суд виходив з реалій нашого життя, про які не завжди можна прочитати у книгах та законах".

Що ж, життя й справді штука складна. Але на те і існують холопи, щоб шукати прості для господарів шляхи. Восени все того ж 2010 року КСУ скасував конституційну реформу 2004 року й тим самим запалив Януковичу зелене світло до необмеженої влади. Хтозна, можливо, якби не було цього рішення, не було б й кривавої розправи над Євромайданом, до котрої вдався перегодований владою і безкарністю тодішній президент.

Гіпертрофована гнучкість хребта чиновників не завжди є хорошою рисою. Для профілактики остеохондрозу це, може, й потрібно, але для впровадження реформ - аж ніяк. В Конституційному Суді, як і, до речі, в ЦВК, наразі залишились не просто старі кадри. Там залишились отруйні кадри. Все, до чого б вони не торкались, перетворюватиметься на тлін.

Протягом останніх 19 років (з моменту заснування КСУ у 1996-му) репутація Конституційного Суду втоплена ними у відбірний перегній. КСУ давно перестав виконувати функцію дорадчого, консультаційного органу, такої собі "ради старійшин". Він взяв на себе доволі невдячну роль з легалізації диктатури.

На місці Петра Порошенка навряд чи слід радіти тому, що КСУ, як і завжди, з пів-натяку зрозумів, що саме від нього вимагається, і в рекордно короткі строки виніс очікувану ухвалу. З тим самим завзяттям, з яким "високий суд" служить теперішньому хазяїну Банкової, він служитиме й тим, хто прийде йому на зміну. Перервати цей ланцюг зрад можна лише звільнивши набір продажних душ, представлених в КСУ.

А відтак слід дещо збалансувати відносини трикутника "президент - парламент - Конституційний Суд". Правила українського життя мають знаходитись у Конституції, а не в головах її тлумачів, де думки варіюють в залежності від потреб актуальних на даний момент можновладців.