Можлива демілітаризація Широкиного, конституційна реформ, газові контракти - купа ключових питань української політики пов'язана з так званими Мінськими угодами. Проте, не зважаючи на постійне повторення самого терміну "мінські домовленості", сам текст українські політики не згадують, органи державної влади про їх виконання нікому не звітують, більше того, на офіційних сайтах таких органів жоден документ не фігурує. Але якщо ці угоди такі важливі - то мабуть на президентському сайті повинен бути спеціальний лінк на текст документу, Кабмін би затвердив план дій на їх виконання, а Адміністрація збирала би регулярні звіти про заходи по їх реалізації? Всього цього немає, мабуть, пишатися нічим, і офіційно держава Україна не визнає відповідні протоколи. Навіть офіційного перекладу на українську немає - користуємося неофіційним.

Разом з тим, на всіх нових раундах зустрічей контактної групи у Мінську, зустрічах робочих груп, на міжнародних зустрічах за участю українського керівництва іде обговорення виконання мінських угод по кожному пункту. До прикладу, українська сторона наполягає на послідовному виконанні пунктів відповідного плану: спочатку питання відводу зброї, обміну заручниками, і лише потім - питання політичних реформ та амністії. Російська сторона дістає текст і показує пальцем: питання проведення Конституційної реформи прив'язане до кінця 2015 року (вступ у силу), і тому цигель-цигель!

Взагалі, Кремль сприймає цей документ як більш вагомий ніж якийсь там Будапештський меморандум чи Хельсінська декларація ПА ОБСЄ, і постійно до нього апелює у дзвінках Обамі чи зустрічах з Меркель.

Певний прогрес можна відмітити у виконанні пункту 8 про відновлення сплати податків та пенсій. Як не дивно, щомісяця відбуваються офіційні мільярдні трансакції між воюючими сторонами, Київ переводить гривні Сбербанку Росії, і той видає пенсії українським громадянам на окупованих територіях у російських рублях. Абсурд? Реалії.

Одне з найбільш глухих питань - амністія для бойовиків. Реальних варіантів немає. Просто бажати, щоб після реінтеграції вони кудись зникли - а так заявляють окремі посадовці - було би смішно в інакшій ситуації але не зараз. Російська сторона звичайно приводить свій приклад із Чечні: частину найбільш замараних у злочинах бойовиків не амністували, їх офіційно оголосили у розшук, проте фактично не шукали. Відсиділись у горах пару років і потім знову з'явилися у містах. Варіант для нас неприйнятний.

У Мінському документі на жаль записане відновлення контролю над кордоном з боку України вже після місцевих виборів і Конституційної реформи - тобто ніколи. Хоча, деякі політики намагаються закрити очі на підготовку псевдовиборів у ДНР/ЛНР, і потім по факту їх проведення оголосити про виконання відповідного пункту. Оголосити тихенько, для контактної групи і європейських посередників, не для українського народу.

Також Мінські угоди досить детально виписують вимоги до конституційної реформи. Бажаючим пропоную ознайомитись, сканований текст можна знайти через пошукові запити. Запропонований Президентом проект не зовсім відповідає цим угодам, і тому бойовики цю реформу м'яко критикують. Набагато більше цей текст критикують українські експерти та суспільство. Шанси на прийняття такої редакції Конституції мізерні, не зважаючи на тиск на депутатів.

Таким чином, Мінські угоди виконувати ніхто не буде. Найгірше, що це не дуже засмучує Москву. Їх влаштовує і статус-кво, коли кривава війна забирає життя українців, вимагає значних коштів та зупиняє наші міжнародні проекти. Найбільш вірогідно, що після зриву політичної частини угод, контактна група збереться та прийме нову редакцію протоколу - з новими датами, пересунувши дедлайни скажімо на рік.

Українські посадовці всіляко відкараскуються від відповідальності за угоди: МЗС не проводить діяльності по їх виконанню, Кабінет міністрів взагалі ні при чому, навіть профільний заступник АП не має у своєму функціоналі завдань по координації заходів на виконання Мінського протоколу. Все замикається на Президента України, представник якого був підписантом документа. Саме тому нагальною є відверта розмова Президента з громадянами, політичними партіями, експертами: навіщо були затверджені ці угоди, що держава з ними буде робити, і чи немає у нас кращих альтернатив та кращих директив з переговірниками.