Виконувати чи не виконувати вимоги терористів, які тримають заручників, – це непросте питання з купою теорії, практики, прецедентів, правил і винятків. Є два головні аргументи:

1) людину, яко найвищу цінність, треба врятувати за будь-яку ціну (навіть якщо це безкарність терористів, мільярд доларів і літак до Сомалі);

2) виконання вимог терористів провокує майбутні теракти – буде ще більше терористів, заручників і жертв.

Наша ситуація, коли кількадесят тисяч бандитів-терористів за підтримки держави-терориста взяли в заручники кілька мільйонів людей, значна частина яких має стокгольмський синдром того чи іншого ступеня тяжкості, специфічна, хоча навряд чи унікальна.

Але – що найбільше вбиває – ціла купа розумних, чесних, розсудливих людей говорить про цю ситуацію так, ніби немає ніяких терористів. А є лише мирні люди, які самі по собі якось узялись у заручники, і така-сяка держава Україна, яка не полегшує їхнє перебування в заручниках.

І на будь-яку спробу нагадати, що все це зробили колаборанти і Росія, ці розумні, чесні, розважливі люди відповідають: «Ні-ні, не говорімо про колаборантів і Росію, поговорімо про те, що мирним людям не платять пенсії і не пропускають на блокпостах, а в такому-то селі вже півроку немає світла».

Щось типу людини, яка прийшла додому, застала там злодіїв, що перевернули всю хату в пошуках чогось цінного, і каже: «О Боже, який у мене гармидер!».

Україна несе відповідальність за всіх своїх громадян, зокрема й тих, що перебувають на окупованій території. Очевидно, що вона повинна – якщо може – виконувати свої зобов'язання перед ними, незалежно від того, кого вони підтримують і кому симпатизують (та й хто там насправді знає, що в кого у голові). Але всі без винятку люди, які взяли до рук зброю і беруть участь у колаборантському заколоті проти законної української влади, є злочинцями, і їхній тяжкий злочин триває.

Нормальна реакція здорового суспільства і громадянина на такий злочин – огида, неприйняття, бажання відмежуватись. Злочинці є злочинцями, а не «ополченцями», «народною поліцією», «народними мерами», «козаками», «польовими командирами» чи «міністрами». Яке в них громадянство і навіщо вони взяли до рук зброю, розбереться слідство і суд, до якого їх потрібно притягнути (якщо в процесі затримання вони не будуть ліквідовані). Амністія злочинцям буває тільки після вироку суду, всі інші варіанти називаються не амністією, а безкарністю. Зі злочинцями не п'ють пиво, не ремонтують разом дах школи й не проводять спільних патрулювань.

Забуваючи про це і перестаючи щодня про це говорити, ми невідворотно рухаємось до того, що ниці злодюги сприйматимуться як гідні поваги супротивники і партнери, а замість Че Ґевари на футболках шмаркачів з'являться «мотороли».

Тому дискурс «адекватників» – дискурс, в якому колаборанти та російські інтервенти є фігурою замовчування, а наголос робиться на помилках української влади, – здається мені дуже небезпечним.