Великий талант даровано Брехні - спритність у злочинній підміні понять. Використання благородних понять з далеко не благородною, щоб не сказати підлою, метою. Кілька десятиліть поспіль «інтернаціоналізмом» називали державну русифікацію, а «дружбою народів» - політику уніфікації. Непіддатливість уніфікації, збереження власного обличчя називалося «націоналізмом» (довічно чистим від якого були тільки росіяни), а з усіх націоналізмів найлиховіснішим був український («украинские буржуазные националисты - злейшие враги украинского народа», - це мало не в букварях карбувалося). На територіях, найуспішніше культивованих під «единый советский народ», чиєсь уперте користування українською мовою могло бути сприйняте вже й не просто як націоналізм, а й як бандерівщина: «бандеровский язык». Донбас, звісно, не благоволив до нього.

З національним піднесенням в Україні, із здобуттям Україною державної незалежності деякі найодіозніші стереотипи радянсько-кагебістського мислення втратили свою поважність. Але ж тих, хто не змирився з цим, не поменшало. Тож Брехня не могла сидіти без діла й марнувати свій хист, свій неоціненний досвід, набутий у боротьбі з українством. Ішов пошук нових форм дезорієнтації і містифікації. Як скомпрометувати те, що треба скомпрометувати? Найпростіший спосіб - застосувати до супротивника якесь огидне тавро, а себе оголосити борцем з тією гидотою. В якому понятті для людей, що пережили Другу світову війну, сконцентрувалися найгостріші негативні емоції? Відомо: фашизм. І Брехня заходилася вишукувати «фашистів» у ненависному для неї національно-демократичному колі, а до себе примірювати поцуплену задурно маску антифашизму. Колись люди, в країнах фашизму, життям платили за дуже небезпечну честь бути антифашистами. А в наш час, у молодій українській державі, антифашистами заходилися героїчно величати себе різні темні персонажі, з ненависті до чогось їм невгодного, а надто ж - до української незалежності. Тут і деякі старі радянські партократи, яким нестерпні були демократичні зміни; тут і різні політичні шарлатани, що спекулюють на стереотипах тьмяної політичної свідомості малоосвіченої частини людності.

З Москви підказували: в Україні, мовляв, торжествує (або набирає сили) фашизм! Неодмінно з кагебістською прив΄язкою до бандерівщини. Треба весь світ піднімати проти загрози українського фашизму! Пригадуєте - років десять-п΄ятнадцять тому скільки було повиникало різних „антифашистських" комітетів на чолі з крутіями, яким скрізь в Україні ввижався „фашизм"? Саме в Україні, а не деінде - і це ж неспроста. Скільки було галасу, як вони гуманістично красувалися в публічних заявах! Поплававши трохи в нашому наелектризованому повітрі, ці мильні бульбашки луснули. Завдяки Майдану - як концентрованій енергії національно-демократичного руху - світ побачив справжнє обличчя України. Але кремлівська пропаганда не припиняла „боротьби з фашизмом" в Україні, апелюючи до непоодиноких наших земляків, обпоєних «московською блекотою» (Тарас Шевченко)... В Криму фашизоїдні україноненависники, спроста оголосивши себе „антифашистами", виходили на демонстрації проти „українізації" під гаслом „Фашизм не пройдёт!" Сказали б: ми проти України, української мови, українських шкіл, чи що. Але ж воно було б на той час ще зарано і якось надто по суті. Потрібен був модний політичний макіяж у наступальному дусі. І це була добра підготовка до того, що сталося потім...

Своя „антифашистська" традиція склалася і в Донецьку. Ще в довоєнний час, згадайте, коли приїздив на передвиборний мітинг кандидат у президенти Віктор Ющенко, його зустрічала і припиняла дорогу добре організована мобільна бригада „антифашистів" - українофобів з відповідними гаслами, вигуками й діями (як-от перешкоджання проведенню передвиборних акцій, всупереч українському законодавству. «Небажаних» на Донеччину просто не допускали! Тут діяли «по понятіях» реальних хазяїв життя). А вже порівняно недавно, коли у Верховній Раді обговорювали так званий „мовний" законопроект Ківалова і ще когось там, у Донецьку добре плекані «антифашистські» дами вийшли на мітинг з транспарантом: „Упразднить украинский язык за ненадобностью". Цілковитий тобі антифашизм! Пам΄ятаєте чи вже забули? Чи й не помітили?

І вже зовсім недавно, - але ще в довоєнному Донецьку, - такі ж дами-антифашистки люто розтрощили на центральному майдані столи із свічками в пам΄ять героїв Небесної сотні. Пам΄ятаєте ці моторошні телекадри? А пам"ятаєте картину мітинга в Слов"янську 9 травня 2014 року, на День перемоги, коли одна з таких щасливих дам кричить у мікрофон: „Пусть они (тобто фашисти-українці. - Авт.) идут в свою фашистскую Европу, а нам ближе наша Россия!"

Ну, і, мабуть, усі пам"ятають, як, з яким знущальницьким цинізмом відзначили в Донецьку річницю Незалежності - 24 серпня 2014 року. Таке приниження національної і людської гідності не забувається... І як продовження цього пекельного спектаклю - знущання з військовополонених у Донецьку 22 січня 2015 року - у День Злуки, - показане московським телебаченням на випередження міжнародного розслідування терористичного акту?

Це і є нинішній „антифашистський" фашизм українофобів. Він виріс на грунті десятиліть спільної роботи Брехні і Ненависті, які перейшли з радянсько-кагебістських часів і непогано прижилися у феоді донецьких грабіоналів.

Але звернімо увагу: серед усіх цих «антифашистів»-українофобів, на їхніх публічних шабашах, щось не видно було шахтарів, металургів, залізничників, видатних науковців і діячів культури. Не дуже видно їх і серед творців і «активу» «ДНР» та «ЛНР». Соціальний портрет цих «республік» тьмяний, персоналії не проглядаються. Ніби якась аморфна маса, однак злютована антиукраїнською істерією.

Але, мабуть, це все-таки дуже приблизне уявлення, яким часто задовольняються наші ЗМІ і більшість публіцистів. Воно здатне дезорієнтувати українську громадськість, та й прийняттю адекватних політичних рішень мало допоможе. Потрібен соціологічний аналіз, потрібні будуть тривалі зусилля демографів, психологів, психоаналітиків, медиків, статистиків, - щоб відтворити сумарний образ тієї людності, на яку спираються «ДНР» і «ЛНР» або яку нібито репрезентують. І до якої доведеться звертатися. Звичними фразами про бомжів, наркоманів і алкашів тут не відбудешся. Не дурімо себе: бомжі, наркомани й алкаші є скрізь; певно, на Донбасі їх більше, ніж деінде, і вони відіграли немалу роль у подіях, але самі вони не могли б розгорнути такий досить широкий (принаймні на початку) рух і створити реально діючі владні структури. І не вони забезпечують досить ефективну антиукраїнську роботу місцевих ЗМІ - це роблять професійні журналісти.

Тобто: там, крім російських спеців, є свій соціум, хоч і не знати, наскільки представницький і життєздатний. І він не вичерпується «бандитами», хоч серед бандитів нерідкість - особистості зі специфічними здібностями до організації різних акцій, як таємних, так і гучних. Історія різних народів дає немало прикладів на це. А деякі з професійних бандитів ставали й видатними політичними діячами. Але це окрема тема.