Атмосфера під час голосування за поправки до Конституції з одного боку демонструє ставлення постмайданних сил до мінських угод. Чи можна вважати після цього поправки в Конституцію такими, що реформують суспільство, більш ніж сумнівно. А з іншого, незалежно від результату на табло, - є наслідком хибної публічної стратегії Адміністрації Порошенка з просування конституційних поправок. А в більш широкому плані - наслідок відсутності чіткої політики щодо Донбасу і російської агресії. На найвищому рівні нема чіткої позиції ні щодо економічної блокади РФ, ні щодо відтермінування виборів на Донбасі, ні щодо боротьби з корупціонерами і переслідування російських колаборантів.

Мінімум переконування і максимум тиску напередодні місцевих виборів тільки спровокувало бажання кількох фракцій зіграти на радикальних настроях. Схильність більше дослухатися до зовнішніх партнерів, ніж до внутрішніх суспільних сил призвела до того, що Порошенко сам себе загнав в ситуацію, коли дотримання мінських угод стало чимось, що потрібно тільки Президентові. Що казати, якщо в АП навіть не змогли так сконфігурувати інформ поле, щоб змусити Опоблок голосувати - навіть з цими довелося домовлятися про підтримку. За позитивне голосування Опоблоку, ніби як, дозволять проведення виборів на Донбасі за межами 30-ти км зони і в м.Маріуполі, зокрема.

Той випадок, коли АП самі ж призвели до того, що потрібне для країни рішення настільки не популярне, що навіть за умови протискування, навряд виконає позитивну роль. Оце катастрофа для Президента, а не падіння виборчого рейтингу.