Наприкінці минулого року в країні вирували пристрасті з приводу введення плати за навчання у старших класах. Викликані вони були пропозиціями Мінфіну щодо змін до законодавчих актів, з метою суттєвого скорочення видатків державного бюджету. Оптимізація видатків на сотні мільйонів і навіть мільярди гривень, за сподіваннями головних фінансистів країни, мала досягатись, зокрема, і за рахунок «зменшення термінів обов'язкового навчання у загальноосвітніх школах - 9 років». Для цього планувалось відокремити середню школу від старших класів.

Щодо кількості років навчання дітей у школі - то тема іншої розмови. Досить зауважити, що за даними ЮНЕСКО в низці країн (Австрія, Чехія, Сербія, Білорусь, Греція, Хорватія, Чорногорія, Словенія, Китай, Японія, Ізраїль) освіту в обов'язковому порядку отримують діти від 6 до 15 років, деякі країни (Фінляндія, Великобританія, Франція, Норвегія, Швеція, Швейцарія, Нідерланди, Іспанія, Данія, Італія, Канада) збільшили навчання до 16 років, Австралія - до 17. У США діти навчаються з 5-8 років і до 16-18 (залежно від штату). В Німеччині школу закінчують майже в 20 років (навчання триває 13 років). Але все це - освіта безкоштовна. Тобто за державний, а реально за суспільний рахунок. Правда, деінде існують традиції збирати гроші з батьків, скажімо на ремонт класу, але загальної такої практики, зазвичай, не існує.

Українська безкоштовна освіта (за Конституцією) ніколи безкоштовною, на жаль, не була. З перших років незалежності існувала необхідність завжди хоч щось доплачувати. Згодом це переросло в традицію. І зараз цей перелік - як потужний тренд батьківського обов'язку - виглядає приблизно так: благодійні внески при наборі в перший клас, систематичне поповнення фонду класу чи школи, збір коштів на ремонт класу після кожного навчального року, закупівля на клас чи школу дуже необхідної комп'ютерної техніки, оплата охоронної організації, доплата прибиральницям... Не кажучи вже про подарунки вчителям на день народження (день вчителя, інші свята), оплата додаткових занять, рекомендованих підручників тощо. Загалом за рік набігає кругленька сума, яка не кожній сім'ї по кишені.

Пояснення за збір коштів на потреби школи досить просте і зрозуміле - бюджетних коштів виділяється обмаль. Ось і доводиться батькам ділити бюджетний тягар навпіл з державою.

Тому цілком логічним виглядала ініціатива Міносвіти щодо розробки нового закону про освіту. Саме він, як запевняють розробники і народні депутати з профільного комітету, має ліквідувати диспропорцію з бюджетним фінансуванням. Зараз відбувається активне громадське обговорення нового закону. За ініціативою голови комітету ВР з питань науки і освіти Лілії Гриневич 9 грудня відбудуться парламентські слухання на тему: "Правове забезпечення реформи освіти в Україні". Одним словом, робота з реформування освіти проводиться досить активна.

Однак особисто для мене залишається нез'ясованим питання - чи буде змінена ідеологія навчання в середній школі? Чи зміниться система управління шкільною освітою, яка сьогодні все ще нагадує своєю безапеляційною вертикаллю армійську? Чи стануть освітні управлінські стилістики мультисервісним середовищем? Чи можемо ми мріяти, що замість районних управлінь освіти кожна громада отримає комбіновані освітні сервісні центри? Чи з'являться в Україні чартерні (так називають їх у США, у Польщі вони звуться сполечні) школи, які опікуються обдарованими дітьми? Чи зверне держава, зрештою, увагу на необхідність інклюзивної освіти? Чи залишатиметься освітній процес в школі насильницьким, чи стане все таки мотиваційним? Чи зміниться відношення до особистості дитини в школі - вона стане в школі бажаним явищем чи залишатиметься ізгоєм? Чи продовжить школа перетворюватися в кастову корпорацію за ресурсною ознакою батьків чи це буде світ світлого дитинства? Чи буде школа і далі набувати ознак вуличної брутальності, чи реально стане середовищем вирощування талантів, особистостей і просто щасливих людей...

І нарешті - чи перестанемо ми після освітньої реформи знову платити персональні «шкільні податки» щоб забезпечити навчальний процес всім необхідним?

Тому надважливим вбачаються зміни в шкільній освіті, які йдуть від потреб сучасного розвитку суспільства в глобальних парадигмах і трендах світового розвитку, а не від примх номенклатурних чиновників від освіти. Відтак новий закон про освіту має бути синергетичним вираженням сподівань суспільства (які висловлювались через громадське обговорення останніх років, думки громадських активістів, батьків школярів, пропозиції самих освітян тощо) та бачення перспектив галузі фахівцями МОН, вченими, екпертами.

За таких умов законодавча база освітньої реформи виконає роль трампліна для переходу всієї системи на європейські принципи навчання. Тут багато дискусійних питань, але однозначним має бути, на моє переконання, відхід від радянської системи шкільної освіти, яка базувалась на «пруських» методах управління - чіткій вертикалі з догматичними постулатами, придушення ініціативи, формалізованих звітах, обов'язковому засвоюванні мінімумів як статичних інформаційно-ціннісних стандартів на моноідеологічних засадах (замість орієнтації в потоках даних чи виборі за уподобанням та індивідуальною специфікою сприйняття) тощо.

Середню школу раніше, в минулі часи радянської доби, прийнято було вважати найменшою і найпростішою складовою освітнього процесу. Тоді як вона є найголовнішою, бо очевидно є фундаментом життєвих стилів майбутніх громадян. Особливо це стає зрозуміло зараз, коли суспільство (громадяни) усвідомили в сучасному житті свою власну ціннісну значимість людської гідності та честі.

Підвищення автономності школи, зростання рівня знань як основного показника конкурентності навчальних закладів, цифрове управління та сервіси (зокрема, і прозорі звітності всіх рівнів від учителів до учнів) - все це та багато іншого має лягти в основу оновленої інноваційно-синергетичної школи суспільного поступу до вершин становлення середовищ життя скрізь по Україні, а не тільки в урбаністичних меках країни.

Крім того, своє слово про нову школу мають сказати децентралізовані (якщо це буде справжній процес), спроможні громади. Вони можуть пропонувати створення певних (регіональних, місцевих) освітніх програм в горизонті регіональної специфіки (як елемент обміну напрацьованими практиками і досвідами), запроваджувати обов'язкові стандарти та регламенти обміну цими досвідами з іншими регіонами чи закордонними регіональними партнерами, замовляти розробку (!) необхідних систем для населенного пункту ...

І тоді школа перестане бути обтяжливою для бюджету та затратною для батьків. Вона займе своє ключове місце в життєдіяльності громад як рівноцінний партнер, мотиватор, потенціал і навіть ресурс капіталізації населеного пункту серед інших соціумних утворень сучасних українських громад.