Пако

6 років тому не стало Юрка. Він був людиною поза часом, людиною без віку, людиною з великим серцем і неймовірною вдачею. Він служив у Індонезії колись і писав про індонезійські пригоди. Мені тоді здавалось, що Індонезія - це десь на сусідній планеті чи навіть далі.

"Дядя Юра" - саме так називали його у Прилуцькій колонії, куди він їздив щомісяця. Серед дітей-підлітків Пако був дуже популярний - його з нетерпінням чекали і зустрічали табуном. Начальник колонії навіть жартував, що це в Юрія такий "пожиттєвий термін".

- Ці діти навчили мене бачити зворотній бік місяця, - казав Покальчук. - От ми з вами живемо і бачимо усе, що навколо нас. Але ж є ще й інший світ.

У ніч на 10 вересня він пішов із життя. Я тоді був на форумі в журі "Книжки року" і не поїхав на похорон. Тоді багато хто скасував свою участь у Форумі через це. А я не поїхав. Я не знав ані його дружини, ані брата. Ані дочки, яка, здається, була старшою за мене.

Останні роки він тяжко хворів. У нього був рак - про це знали лише найближчі. Він ніколи не казав про це нікому, хоча, видно, знав, що смерть близько. "Час так швидко летить", - часто повторював він.

Юрієві Покальчуку було 67 років. Вільно володів польською, англійською, іспанською та французькою мовами. Читав лекції в Англії, США, Канаді, Аргентині, Бразилії, Португалії, Іспанії, Польщі, Росії.

Він дійсно був одним із найбільших, наймогутніших авторитетів. Покальчук виступав не лише як письменник - він мав власний гурт "Вогні Великого Міста", співав свої вірші. Мені запам'яталося, як Юрко у жовтні 2007-го на річниці "Сумно?" співав разом із "Мертвим Півнем", для нього це було справжнє задоволення, під час виступу він загубив свої легендарні окуляри і наплічник. Пан Юрій танцював і співав, як 20-річний хлопака. Тоді він вже знав про свою хворобу. Я був щасливий організовувати ту подію. Це був один із останніх його виступів, як стало відомо пізніше.

- Вік не має значення. - Весь час казав він мені. Мені тоді було всього 19. Я кілька разів був у нього в гостях, ми сиділи і чаювали. Я постійно думав про те, що не можу бути його другом, я - сопляк. Але він так не думав, або ніколи цього не показував. Для мене його розповіді були чимось неземним. Як з іншої реальності. Він один з тих, завдяки кому я взагалі почав подорожувати.

Якось на кухні він згадував (у мене це залишилось записаним): "Під час "перестройки" я поїхав до Латинської Америки. Але все одно після кожної подорожі треба було писати звіт, що ти "дєлал на вражеской тєріторії". Це було важко, бо треба було написати правду і нікого не здати, в тому числі себе самого. Я пригадую ричання свого вчителя - нині академіка Дмитра Затонського. Я був гарячим хлопчиком, а він взяв мене за руку і водив дві години по Хрещатику. А потім сказав: "Юра, ви хочете, щоб вас за те, що ви пишете, любили? Нічого не буде. Пишіть про соцреалізм, і тоді вас буде любити начальство. Ставайте в ряд до кормушки - ви матимете усі чини і гроші». А на святкуванні 85-річчя Затонського я витягнув "Кама Сутру" (це назва великої збірки його творів) і подарував йому. Кажу: "Бачиш, от результат. Мене начальство не любить, зате книжки продаються на ура!"

Життя коротке, - казав Покальчук. - Я нікому не заздрю, я не винен нікому грошей і допомагаю тим, кому погано. Мені пофіґ, де мене матюкають, пишуть якусь хєрню. Я дуже люблю Окуджаву, з яким я зустрічався кілька разів у житті. І його «Давайте говорить друг другу комплименты»...

Покальчук ніколи не жалівся, завжди усміхався, був суворим і веселим, а наприкінці свого життя - надзвичайно радісним і живим, здавалося, що він житиме ще довго. Це було давно, а відчуття таке, наче ми сиділи вчора на кухні.