В Україні на даний момент налічується 285 партій. Багато це чи мало? Щоб розібратися пересічному виборцю в тонкощах кожної партійної програми, мабуть, більш ніж достатньо. А якщо виходити з представлення в політичному житті позицій різних верств, соціальних груп та об'єднань громадян - то цілком припустимо. Скажімо, у Великобританії (населення майже 65 млн.) політичних партій зареєстровано аж 422. І це цілком влаштовує і державу, і суспільство. Хоча політичне розмаїття країни для світу асоціюється практично з двома партіями - лейбористською та консервативною, до яких ще можна додати ліберально-демократичну. В Німеччині основну політичну боротьбу ведуть ХДС (Християнсько-демократичний союз) і СДПН (Соціал-демократична партія Німеччини). А серед декількох десятків інших навіть політично підкований німець навряд-чи згадає, наприклад, партію «Фіолетові - для духовної політики». Партійний калейдоскоп характерний для більшості країн, незалежно від їх політичного устрою.

У чому ж тоді різниця в політичному житті між тією ж Великобританією і Україною? В першому випадку політичні партії народжувались і розвивались як об'єднання людей, які висували певні вимоги до держави та заявляли про свої потреби, які вони хотіли б вирішити через механізм політичного впливу. В українському варіанті становлення політичних партій відбувалось вимушено, через намагання олігархів вирішити власні проблеми шляхом створення політичних організацій на корпоративно-бізнесових засадах та матеріальній зацікавленості (так бізнес епохи первинного накопичення капіталів, який, як мінімум, наполовину складався з учорашніх компартійних бонз, намагався відійти від радянської однопартійності та одночасно зберегти всі звичні форми управління масами). В першому випадку був свідомий вибір громадян спроможних громад, в другому - приниження громадян через системи роздач (продовольчих пайків тощо).

Причина такої різниці лежить в історичному розвитку держав. Суспільства країн західної демократії теж пройшли через приниження гідності, зубожіння, поневіряння. І на цьому шляху вони зуміли вибороти (нерідко революційним шляхом) громадянські свободи, права і, головне, загальні правила існування інститутів держави і суспільства. І зараз будь-яка партія, будь-який політик у своїй діяльності (на всіх рівнях) зважає на позицію громадянського суспільства.

З іншого боку, в суспільстві західних країн є чітке розуміння, що політичні партії є їхнім основним інструментом впливу на державну машину та досягнення тієї чи іншої суспільно-значимої мети.

Таким чином, громадянське суспільство делегує представницькі та лобістські функції політичним силам для ведення постійного діалогу з владою, а в разі отримання певними партіями владних повноважень - контролює їхні зобов'язання перед громадами.

Тому для повноцінного функціонування демократичних механізмів країни заходу виробили низку запобіжників, які не дають відступити від встановлених норм.

Одним з таких запобіжників є фінансування державою політичних партій (на додаток до членських внесків, пожертв, а також підприємницької діяльності і приватного фінансування, якщо таке передбачено законом). Така форма розвитку демократичних основ в багатьох країнах стала запроваджуватися з середини 50-х років минулого століття і згодом набула масовості. А на межі тисячоліть, у 2001 році Венеціанська комісія затвердила Правила фінансування політичних партій, до яких згодом додала Рекомендації щодо фінансування політичних партій.

Звичайно, кожна країна розробила власні правила фінансування. Це може бути так зване загальне фінансування, коли кошти виділяються на поточну діяльність політичних партій, цільове - тоді фінансується проведення виборчих кампаній, партійна преса тощо. Власне, і загальне фінансування ще може розділятися на підсистеми, які визначає законодавство кожної з країн.

Україна лише розпочинає свій шлях до становлення партійної демократії в майданному громадянському суспільстві. На жаль, цей шлях виявився не мирним і не безболісним. Отже, норму державного фінансування партій ми маємо досконало відпрацювати в наших реаліях, зважаючи на те, що Україна на старті справжньої партійної демократії. Тому маємо розширити межі учасників цього процесу партійної структуризації через новий кодекс законів про партії і їхню діяльність як повноцінних інструментів громадянського впливу на державу і суспільство.

Незрілість, а якщо бути абсолютно точним, відсутність повноцінної широкої політичної культури громадянського суспільства в країні, призводить до того, що політичні партії в Україні, на жаль, не є системними, довготривалими та відповідальними за свою діяльність на будь-якому рівні політичного життя. Змушені констатувати,що політичні партії, особливо парламентські, стали новим видом корупційного бізнесу, який доволі жорстко захищає всі рецидиви бюрократично-тіньового способу збагачення та впливів на суспільно-державні процеси.

Стан суспільного життя мав би вимірюватися, перш за все, владою відповідним інструментарієм. Наприклад, систематичні заміри соціальної думки, науково-теоретичне осмислення суспільних процесів, спорадичний розвиток систем комунікаційно-медійного забезпечення давали б владі і провідним політичним партіям не лише точне знання потреб і сподівань суспільства, але й визначало б масштаб їхньої діяльності та контроль за ними суспільством, а не адмінресурсом. А натомість ми маємо не стільки політичних гравців (партій), як ринок назв (брендів) політико-імітаційних інструментів для майбутніх торгів перед черговими виборами.

А практика реалізації фінансових програм (зокрема, партійних) в Україні, на жаль, стикається із затягнутою модернізацією судової системи, яка ще й досі не зазнала кардинальних змін, що тягне за собою можливості порушень і зловживань.

Виходом із цього глибокого тупика має стати очищення партійного будівництва від імітацій та формалізму, перехід до жорстких законодавчих норм діяльності партій як системних гравців в інтересах громад, а не бюрократично-олігархічних (а часто і кримінальних) груп впливу.

Заставити крупних політичних гравців відмовитися від брутального обману в політичних процесах може тільки системний розвиток комунікаційно-контентного виробництва на всіх щаблях життя громад. А гуманітарно-інноваційна інфраструктура (яка мала б отримати пріоритетну увагу) підсилить увесь процес громадсько-політичного життя фундаментом інтелектуально-технологічного характеру.

Правила ЄС щодо фінансування державою політики важливі і слушні, і їх необхідно втілювати в життя. Але, знову ж таки, не кулуарним (навіть якщо це робиться в законодавчому органі) способом. Прозорість (публічні звіти незалежного аудиту) і рівність можливостей доступу до фінансування мають визначати правила фінансування. При потужній заявці влади щодо децентралізації це, здавалося б, мало стати зрозумілим всім. Однак наразі під цілком демократичними лозунгами євроінтеграції відбувається дискримінація не лише питання фінансування партій, але й всього політичного життя країни.

До тих пір, поки ми не станемо самодостатнім громадянським суспільством, будь-яке ігнорування інтересів навіть найменших соціальних груп може призвести до соціального вибуху.

Тому, ключовою вимогою до парламенту є нагальна потреба в зниженні виборчого бар'єру щодо державного фінансування партій до одного відсотку і не від кількості голосуючих, а від числа виборців. Тоді держава і суспільство подумають і про системну соціологічну індикацію в Україні і про перепис населення і про тих, хто не довіряє партіям взагалі.

Політика ж робиться не лише в Києві. Вона зріє і розвивається на місцях, у громадах і виразниками цієї політики і є партії, створенні Майданом на вимогу громад.