Ризикну почати із досить контроверсійної тези: допоки ми не проговоримо, не проартикулюємо певні місця, події й процеси - до того часу вони не належать нам. Мало перебувати десь фізично, лише інтелектуальні й духовні рефлексії відкривають шлях до цілковитого права власності. Іншими словами кажучи, присутність місця чи події в культурі, у свідомості і відтак колективному несвідомому нації дозволяє наносити згадані об'єкти на ментальну мапу. Наприклад, щодо Канева немає сумнівів - це Україна, навіть Україна Україн, а ось із Кримом і Донбасом уже трішки інша ситуація, що й дозволило агресору розбурхати сумнозвісні процеси.

Донедавна такою «чорною дірою», витісненою зі свідомості і навіть реального життя (бо обнесеною колючим дротом), у нас була Чорнобильська зона. Всі ми знаємо про місце катастрофи, час від часу надибуємо фоторепортажі в інтернеті, читаємо новини про пожежі й розкрадання, але все одно до кінця не віриться, що це місце тут, настільки близько, всього за півтори години їзди від Києва. Ані досить графоманська повістина Володимира Яворівського «Марія з полином у кінці століття», ані посутні, але фрагментарні й нечасті коментарі Ліни Костенко про Зону, не змогли зробити 30 кілометрів землі навколо чорнобильського реактора справді присутніми у свідомості сучасної, модерної України. Тепер на це нарешті з'явився шанс.

І пов'язую я його з дебютного книжкою молодого київського письменника Маркіяна Камиша «Оформляндія, або Прогулянка в Зону». Автор книги протягом кількох останніх років здійснив понад півсотні нелегальних «сталкерських» вилазок у Зону відчуження, в якій сумарно пробув 200 днів і пішки пройшов 7 тисяч кілометрів. Зрештою, сама назва «Оформляндія» пояснюється дуже просто: Чорнобильська зона стала місцем, де на Маркіяна Камиша безліч разів міліція складала (оформляла) протокол за адміністративні порушення, яким є нелегальне потрапляння за колючий паркан.

Таким чином вперше в сучасній українській літературі Чорнобильська зона відчуження стає не просто місцем техногенної катастрофи й всесвітньовідомим мемом, а романтичним ареалом, що в ньому людина може знайти саму себе, відповісти на власні екзистенціальні запитання, куди можна втекти від глобалізованої цивілізації, де можна знайти іншу, хоч і покинуту, реальність - реальність Справжності. У якій ти сам на сам із собою, а всі інші дійові особи - невидима радіація, покинуті міста, вовки, косулі, гламурні туристи, міліція й мародери ‒ грають свою заздалегідь визначену роль. Достоту як у вертепі.

Попри досить пізній, як на українську літературу дебют, Камишеві вдалося одразу написати добру книжку. Шкода, що не знайшлося вдумливого редактора, який змусив би автора здійснити невеличке фактологічне дослідження і дописати ще 20 сторінок загальної, але необхідної для розуміння феномену Зони інформації, ‒ у такому разі ми б отримали перший в нашій літературі добре написаний художній репортаж, літературу факту, що могла б зацікавити і закордонних видавців. Що ж, можливо, автор надолужить прогалини у наступному виданні. А що воно буде, майже не сумніваюся - «Оформляндія» вийшла живою, цікавою, без банальних порівнянь, присмачена гострим слівцем (завжди доречно) і в'їдливо-саркастичними авторськими коментарями. Одне лише непокоїть: після прочитання одразу ж хочеться і самому нелегально прошмигнути в Зону. Зрештою, оформлений протокол передбачає радше символічний штраф, тож чому б і ні?