У Грузії ініціативність була якась геть інакша, тут нікого не дивувало, коли стара грузинська бабця прикрашала дерево біля подвір'я порожніми пляшками та блоками з під цигарок і просто у віконечку хати відкривала «цілодобовий магазин». «Ялинокві прикраси» на платані біля дороги мусили зорієнтувати шановне панство щодо асортименту, а саму хазяйку можна було викликати до «прилавку» дзвоником, вискочивши на тротуар з авто.

Такий ось батумський мак-драйв. А що такого? Має право. Це її подвір'я. Жодна санепідстанція й пожежні інспектори – не мішайся.

У Херсоні подібні комерційні бабці існували теж, навіть за комуністів, особливо в часи боротьби з пияцтвом, їх теж дахували менти, але діяли вони в умовах революційної конспірації: адреси «точок» із вуст у вуста передавали одне одному місцеві алкоголіки, як контрабандний наклад газети «Іскра». У Грузії ж це робили відкрито. Бо свій маленький бізнес – то природне право будь-якої людини від народження. Як дихати. Як пити. Як сцяти з причала у воду.

...Бензин грузини потім продавали на районі, який місцеві з гумором називали Кувейтом, бо в кожному дворі там повкопували баки з пальним, і шланги з пістолетами звисали просто з парканів вздовж всієї вулиці.

Я любив Грузію в тому числі і за зневагу до дурних законів. Тут ніколи не вмирав дух підприємництва. Місцеві діловари пересиділи по базарах навіть 70 років радянської влади, вчасно відкупаючись від усіх кровопивців – від ЧК до ОБХСС. За всіма документами автомайстерня належить побутовому комбінатові, але усно всі знають, хто справжній хазяїн, і справу мають тільки з ним. Ось і колгосп начебто, але голова колгоспу – чомусь князь. І знамените грузинське:

– Де капітан? – бажання спілкуватися тільки з капітаном зі щонайменшого приводу, пояснювалося просто – їхні капітани дійсно були повносправними власниками своїх сейнерів, приймально-транспортних суденець і риболовних ботів. А не так, як наші рибколгоспники, – кого райком призначить.