Попри тривало анонсовані переговори «нормандської четвірки» 2 жовтня у Парижі по мирному врегулюванню агресії Росії проти України, в більшій мірі, вони були присвячені несподіваній війні Путіна з ІДІЛ. В Сирії. Йому вкрай потрібна підтримка ЄС. Політична. Особливо Берліна й Парижа. На тлі блискучої спецоперації миттєвого вторгнення сотень тисяч сирійських біженців в Європу. Та впала в паніку. І... забула про розпад української державності.

Ізгой Путін став впливовим посередником у кризі Близького Сходу і військовим рятівником Башара Асада. На тривалій зустрічі з Олландом, Путін отримав згоду двох столиць на ведення і посилення військових дій проти терористів. При виконанні трьох вимог: бомбити тільки ІДІЛ і Аль-Каїду, до чого закликав і Генсек ООН; забезпечити безпеку цивільному населенню і почати перехідний процес мирного відсторонення Асада від влади. Очевидно, Барак Обама, воєнні якого координують спільні плани по нанесенню авіаударів з росіянами, в темі. А попередження США - тільки гра.

Якщо останній раз в Мінську «нормандський квартет» здійснив важкий 16-ти годинний нічний марафон і підписав «Мінськ-2», то в Парижі він ледве спромігся на дипломатичні півтора години доведення Порошенку нового плану. Подальший великий концерт із всіх членів делегації не приніс нічого. Окрім розчарування і втрачених ілюзій. Deutsche Welle тут же іронічно написала, що «троє не змогли домовитись з четвертим... Путін в будь-який час може вдатися до війни на Сході, бо конфлікт має кипіти на слабкому вогні. У Меркель і Олланда на руках жодного туза».

Путіну було нецікаво. Він мовчки і першим поїхав. Порошенко був розгубленим і обійшовся процедурною письмовою заявою: починаємо 41-денне поетапне відведення легкого озброєння, кардинально змінимо функцію ОБСЄ, аби ніхто їй не заважав, під її керівництвом, і за допомогою Франції та Німеччини, почнемо розміновувати територію Донбасу, засуджуємо неприйнятність використання проти ОБСЄ засобів радіоелектронної боротьби, неприпустимість фейкових виборів в Донбасі 18 жовтня і 1 листопада.

Це він потім заявив обраним телеканалам про «нову реальність» на Донбасі після Парижу і «ультиматум Путіну».

Пєсков відповів:

держави провели тільки «звірку годинників» по Мінським угодам (не більше);
вони мають виконуватись і бути імпелментовані без будь-яких трактовок (Україною);
Савченко, за рішенням Путіна, може обговорюватись тільки після винесення вироку (ніяких поступок).
Виникла підозра, що Путін про все вже домовився. Його цілком влаштовує рішення Заходу щодо конфлікту з Україною, а український президент вже нічого не може вдіяти. Він жодного слова не прорік про суверенітет України, анексію Криму, агресію і тероризм на Донбасі, відновлення територіальної єдності держави та відповідальність Росії за порушення міжнародного права разом із Статутом ООН. Можливо тому, що поспішно заявив 12 вересня, - «Статут ООН більше не працює».

Невдячну роль оголошення рішення про десуверенізацію України взяв на себе франко-німецький тандем.

Франсуа Олланд ще спробував бути вихованим:

Виходом із конфлікту в Україні мають стати внутрішні вибори на Донбасі, які пройдуть наступного року. Після прийняття ВРУ «спеціального закону», який дозволить прийняти учать у голосуванні лідерам сепаратистів, надавши також всім учасникам бойових дій на Сході повний імунітет і легітимність (амністію без обмежень і застережень). Має також бути особливий статус Донбасу. Спочатку тимчасовий, а на постійній основі - коли «демократичність виборів» підтвердять міжнародні організації. Тільки після виборів можна говорити про відновлення територіальної цілісності України. Разом із повним контролем над кордоном і виводом іноземних збройних сил. Можливо, ми є жертвами дещо невірного перекладу з французького. Бо Петро Порошенко заявив протилежне: «іноземні війська мають піти з Донбасу без прив'язки до виборів». Хто з правдою, покаже час.

Для переконливості, що справу зроблено, Олланд тут же виставив в своєму «Інстаграм» мирне рукостискання Порошенка і Путіна.

Ніяких гарантій закінчення війни і відшкодування Україні, хоча би, гігантських збитків спричинених Росією, як і роззброєння величезної армії сепаратистів, демілітаризації території і кордонів, разом із правом вето Києва на антиукраїнські демарші «нового Донбасу», немає.

Проте... їх запропонувала Ангела Меркель. Найперше, вона роздала «сестрам по сережці». - «ні одна сторона на 100% не виконує Мінські угоди». Тобто, як би Україна поспішно не роззброювалась перед терористами, вона все одно буде винною. Цього вимагає дипломатія повернення Путіна до лона Заходу.

І тут вона розсміялась: «Україна відновить суверенітет не по Криму, але по іншій частині України, цей процес буде завершено». Прямою мовою: Крим - це Росія, а Донбас стане умовною територією України.

Паризькі переговори - «символ того, що ми просуваємося вперед». І, найголовніше: «Тепер є не тільки Мінські гарантії, але й так звані «паризькі гарантії». Тому що домовленості будуть виконуватись».

Тут сміх канцлера заморозив шкіру українцям. Які гарантії? На чому записані і ким прийняті або підтверджені?

Майже по Чемберлену. Той, «підмахнувши» Мюнхенську угоду з Гітлером, пафосно заявив у Лондоні по поверненню: «Я приніс мир нашому часу». Шкода. Але в наш час немає Черчилля, аби сказати, що «ми, пережили всі спільну і явну поразку». Після цього Гітлер почав Другу Світову війну, а Путін роздмухує Третю.

Перше. Після Парижу так і невідомо хто ж є гарантом відновлення суверенітету України: особисто Меркель і Олланд, чи Путін? Останній про жодні гарантії не говорив. І не буде в існуючих умовах.

Друге. Як бути з Кримом? Можливо вдатись до якоїсь магії?

Третє. Ще сто питань, на яких ніхто не захоче давати відповідей.

Давайте, використаємо хоча би середньовічну практику гарантій: Вговорити Путіна дати тверду клятву, або привести його в Єлисейському палаці до присяги гаранта української незалежності. А може, взяти в Москви близьких Путіну в заручники, або в заставу Газпром. Разом із валютними резервами НБР. Або дати Україні частину території. Наприклад, Камчатку?

«Париж» не спромігся навіть зробити спільну заяву учасників, які би склали якийсь попередній договір про гарантії Україні. І в якій би, від імені ЄС або своїх держав, у чергове, гарантували би Києву його суверенний статус, який колись буде встановлений якимось міжнародним актом. Наприклад, резолюцією РБ ООН.

Нічого. Пустота. Принизливі нечесні обіцянки. Бо суперканцлер ФРН не сприймає серйозно свого блискучого колегу. Отто фон Бісмарк радив «ніколи, не вірити росіянам, бо росіяни не вірять навіть самі собі». І - головне, був переконаний, що угоди з ними «не вартують того паперу, на яких написані».

Росія підписала безліч договорів з Грузією по двосторонньому воєнному конфлікту у 2008 році. При міжнародному посередництві: Дагомиські, Сочинські, Московський план Саркозі-Медвєдєва. Вони миттєво нею порушувались. У зв'язку з «новими реаліями». І використовувались для нових агресій - захоплення Гагри, половини Абхазії, Сухумі, Ахалгорського району Грузії. А ЄС і ОБСЄ, за наслідками агресії її проти Грузії навіть підготували нову угоду ЄС із РФ. А з Женеви, де проводились вже переговори за участю сепаратистів, Росія після 5 раунду просто пішла, закривши двері на ключ. І як би Буш не дав команду главі Пентагону Гейтсу послати в Грузію гумдопомогу, то вона цілком могла би зараз бути, як і Крим, федеральним округом Росії. Ну добре, федеральним автономним суб'єктом.

12 травня 1997 р. Єльцин підписав, разом із президентом Чеченської Республіки Ічкерія, Масхадовим «Договір про мир і принципи взаємовідносин між РФ і ЧРІ». П.1: «Навсегда отказаться от применения и угрозы применения силы при решении любых спорных вопросов». Скільки крові було пролито Путіним в Чечні, поки він дорого не домовився з Кадировим?

Олександр Ходорковський підтвердив The Guardian можливість такого диявольського плану Росії і щодо України: «Воєнна стадія конфлікту завершена. Ми будемо частиною України. Залежно як буде розвиватись політична ситуація в Україні і Росії ми можемо досягнути стабільності і прикінцевого врегулювання, або конфлікт відновиться».

«На тіло, України одягають пояс шахіда» з дистанційним управлінням в Москві. Процес пішов. Москва дала команду і сепаратисти готові до зміни стратегії війни.

Меркель сміється, коли говорить про «Мінські і Паризькі гарантії».

Вони, в принципі, вже є. Зафіксовані в Будапештському меморандумі. Це конвенційний документ. Після приєднання до нього тоді ж Франції і Китаю. В його п.2 і 3 вони більш ніж чіткі. Від імені США, Великобританії і Росії: зобов'язання, утримуватись від загрози сили або її застосування проти територіальної цілісності або політичної незалежності України і що ніякі їх озброєння не будуть застосовуватись проти України...», а у випадку «якщо Україна стане жертвою агресії або об'єктом її загрози» «добиватись негайних дій РБ ООН по наданню допомоги Україні».

Чому президент Порошенко відмовився від Будапештського Меморандуму?

Згідно ст..106 Конституції він зобов'язаний його виконувати, забезпечуючи державну незалежність і національну безпеку країни. Зловіщою таємницею залишається мотивація глави держави замінити чіткий і ясний Будапештський договір на крихкий, за межами міжнародного права, «нормандський процес». Разом з Мінськими переговорами і втечею з Женеви. Від Керрі і Ештон. В них він офіційно не приймає участі. Як і уряд або належно уповноважені інститути і особи (МЗС, міністри?). Складається враження, що Путін вміло включив у гібридну війну із Україною Німеччину і Францію, які хочуть чи ні, сприяють розширенню російської імперії воєнним способом.

Багатьом це зовсім не подобається.

Британський посол Джудіт Гоф у час «паризького гамбіту Путіна» заявила: «Політична позиція Британії незмінна. Вона полягає у підтримці Будапештського меморандуму». В 2014 році, березні, за її ініціативою в Парижі зустрілись міністри зовнішніх справ гарантів по Будапештському меморандуму згідно зобов'язань провести зустріч при його порушенню. Росія не з'явилась. Її тільки звинуватили, що вона не виконує свої ролі. Почувши байдужість світу, Росія почала воювати в центрі Європи.

4.10.15р. МЗС Канади стурбовано заявило, вчитавшись у зміст позиції Меркель-Олланд, що «незаконна анексія Криму Росією і агресія проти України ставить під сумнів всю систему міжнародних гарантій». Бо міжнародні договори стали тільки військовою хитрістю і способом віроломства, коли під видом перемир'я ми бачимо лише симулювання намірів вести переговори.

Стратегію м'якої безпеки, як системи пост конфліктного врегулювання ЄС, до якої дрейфує й Барак Обама, Путін використовує для виходу на світове лідерство. Шляхом включення Росії в глобальне зіткнення цивілізацій. Нарощуючи воєнну присутність в Сирії, де зійшлися складні інтереси основних гравців (США, Франції, Саудівської Аравії та Ірану, Туреччини, Ізраїлю), він готується надати воєнну допомогу Іраку, створюючи іншу від Заходу коаліцію проти войовничого халіфату ІДІЛ. Це великий і не прогнозований в сценаріях розвитку ризик формування умов виникнення специфічної і тривалої світової війни. Між цивілізаціями. США вміло направили її всередину ісламської, створивши вже неподоланий конфлікт між світським, цілком прозахідним, і радикальним, джихадистським ісламом, який ще недавно міг вдатися тільки до окремих актів терору.

Росія все може змінити і прискорити небезпечні процеси масштабної війни. За участю Заходу.

Україна отримала передишку. Найшвидше, довгу. Бо війна з радикальним ісламським світом тільки розпочинається. Порошенку варто змінити стратегію.

Перше. Найважливіше. Потрібно зрозуміти, що перемир'я, двостороннє відведення на сукупні 30 кілометрів важкого і легкого озброєння, зовсім не вирішує питання війни і миру, відновлення державності, а тільки відкладає їх на майбутнє. Навпроти, переведення воєнних дій в політичний процес може виявитися капітуляцією. «План Мореля», який прийнятий спочатку в Берліні на саміті «нормандських міністрів», а потім в Парижі - ультиматум. Примус до цього. На Донбасі руками Києва буде створений у вищій ступені легітимний суб'єкт міжнародного права. Він буде володіти всіма атрибутами державної автономності: збройні сили, як би вони не називались, незалежні законодавчі і виконавчі органи. Разом із судом, поліцією, прокуратурою. І, не виключно, грошово-бюджетною політикою. Із п.11 Мінських угод, уже прийнятого закону про Особливий статус Донбасу, ст.118 перехідних положень Конституції, геть туманних Паризьких переговорів, складається враження, що українська влада далеко відступила від національних інтересів і готова не тільки на перетворення України у федерацію чи конфедерацію, таким чином, але й розуміє, що новий суб'єкт з особливим статусом отримує право вето на внутрішню і зовнішню політику Києва. Ніякого ЄС. І тим більше НАТО. Як і фінляндського «сценарію» розвитку. Ми загубимось десь посередині між Придністров'ям і Суданом чи Сомалі.

Історія вчить: якщо ти не можеш подолати сильного ворога у відкритому бою, чекай, поки він ослабне. І тоді нападай, об'єднавшись із союзниками. Можливо, зараз треба вміло тягнути час і різко не робити нічого, аби амбіціями і необережною політикою прикінцево не зруйнувати державу. Росія не має ресурсів на велику і тривалу війну. Вона змушена буде, рано-чи-пізно, вибирати між протидією кризі із ісламським джихадизмом та халіфатом ІДІЛ, і війною з Україною, яку ще можна буде взяти в союзники. Як відомо, в політиці немає ані вічних ворогів, ані вічних друзів. Усім правлять інтереси.

Друге. Стратегічною помилкою може виявитись план «повернутися в Донбас через перемир'я». Навпаки, його використають сепаратисти для підготовки політичної бази створення власної квазідержавності в череві України. Саме завдяки таким «перемир'ям» вони вже отримали не тільки успішну політичну інфраструктуру управління захопленими територіями, але й потужну, професійну 50-ти тисячну, до зубів озброєну, армію. З найманців. Вивід, отже, іноземних військ, вже нічого не вирішує. Ще більшою помилкою є мрія після цього повернути, якимось чином, Крим, який перетворюється в суперсучасну воєнно-космічну і морську базу Росії. Тотальна корупція політичної влади, відсутність необхідних власних ресурсів, деградація суспільства і втрата національної гідності виключають в найближчій перспективі будь-яку окрему стратегію України в напрямку відновлення, саме таким чином, свого суверенітету. В умовах включення Путіна в глобальну війну Заходу з ІДІЛ і Аль-Каідою, розраховувати на збереження, не кажучи про посилення санкцій, як і ініціативи зі збереження України повноцінною державою, зовсім не варто. Росія може виявитись дорожчою. Це показали 70 Генасамблея ООН і Паризький Саміт.

Третє. Захід, завдяки системним помилкам національної дипломатії, своїми діями з управління «м'якою силою постконфлікту» і настійливими рекомендаціями працювати за одним столом із сепаратистами, змусив Україну прийняти план про швидке завершення внутрішньої громадянської війни. Попри очевидну агресію Москви. Він нічого не говорить і не робить для виходу із війни із Росією і визнанням воюючого сепаратизму міжнародним тероризмом. Росія не взяла до цього часу на себе жодної відповідальності за неспровоковану агресію проти незалежної держави. Разом із Німеччиною і Францією вона перетворилась на такого собі зверхнього гаранта «перемир'я» і забезпечення «мирного політичного процесу» з легітимізації і надання імунітету бойовикам, що вбили більше 8 тисяч українців. І ще біля 20 тисяч поранили. В зв'язку з цим, «план Мореля», який по суті викладений Олландом-Меркель після паризької зустрічі, не передбачає відновлення суверенітету, а тільки політичні вибори. Як спосіб задоволення інтересів «повстанців» і формування реально незалежної від України їхньої автономії та повної легалізації.

І, найгірше. Мова йде тільки про тимчасове відведення важких і легких озброєнь на незначну відстань. Для забезпечення виключно мирного процесу виборів. Про демілітаризацію, повне роззброєння організованих в структуровані армії, бойовиків, ні Порошенко, ні Меркель-Олланд, ні США, не говорять. Це новий авіаносець Путіна в «степах України». Для повного контролю за політикою Києва. Чи можливо буде поставити це питання після «законних і демократичних виборів» за законом, який мають обов'язково погодити сепаратисти і в Москві?

Смієтесь...

Четверте. Скоріше за все, у президента немає плану повернутись до відповідальності сторін за виконання Будапештського договору. Ну, хоче би тому, що на нього в офіційній політиці, з дуже незрозумілих причин, накладено табу. Великий складський замок. Але Порошенко міг би, без втрати «Нормандського і Мінського» процесів, долучити до них міністрів закордонних справ і спецпредставників країн-гарантів, - Великобританії, США і Китаю. Плюс Канада де найбільше українців. Це могло би змінити ситуацію на користь України.

П'яте. Завершальне. Україну загнали в кут. В ньому вона неодмінно, якщо нічого не зміниться, змушена буде підписати шляхом реалізації Мінських угод і виконання «плану Мореля», якби президент його не відкидав, вбивчі двосторонні угоди з сепаратистами, перетворивши їх в респектабельних україно-російських політиків. Ніяких правових і політичних гарантій незалежності і політичної самостійності. В цих умовах президент мусить шукати будь-які способи для організації міжнародної конференції глобальних гравців. За участю й Росії. Для підписання міжнародного договору про гарантії суверенного розвитку української держави, рамки її політичної самостійності. Навіть із врахування втраченого від агресії Росії, це дасть шанс забезпечити її тривалу геополітичну і внутрішню стабільність.

Існуючий сценарій неминуче формує глибоку, непередбачувану катастрофами, кризу розпаду української державності і чергових історичних випробувань українського народу.

Росія - амбітна держава, а її лідер - одержимий місією зробити з неї пануючу імперію, майстерно використовуючи традиційну інфантильність Заходу і зіткнення ісламської цивілізації. На відміну від українського керівництва, він не боїться воювати. Навіть далеко від власних кордонів, дбаючи про національні інтереси держави.

6 червня 1944 року Франклін Рузвельт звернувся до американців з молитвою в час висадки солдатів США на далекі пляжі Нормандії.

Всемогутній Господи, наші сини, гордість нації, сьогодні відправились битися за нашу республіку, нашу віру, нашу цивілізацію, за звільнення стражденного людства.

Направ їх на вірний шлях, придай силу їх зброї, всели сміливість в їх серце, укріпи їх віру. Їм знадобиться Твоє благословення. Їх шлях буде довгий і важкий. Бо ворог сильний. Він може відкинути наші війська. Може статися, що успіх не буде скорим, але ми будемо повертатися знову й знову. І ми знаємо, що завдяки Твоєї милості і праведності наших справ наші сини доб'ються тріумфу.

Вони будуть битися вдень і вночі, без відпочинку, поки не отримають перемогу. Тишу порушить шум, а пітьма осяється полум'ям. Душі солдат здригнуться від буйства війни. Бо ці люди ще зовсім недавно вели мирне життя. Вони б'ються не заради завоювань. Вони б'ються аби покласти край завоюванням. Вони б'ються за свободу. Вони б'ються за справедливість, терпимість і добру волю серед всіх твоїх народів. І вони прагнуть закінчення битви, аби повернутись в домашній Рай...

Деякі ніколи не вернуться. Прийми їх у свої обійми, Отче, і візьми Твоїх героїчних слуг у Твоє Царство.

Хто саме так помолиться за Україну?