«Понаїхали», «усі біди, бо вони з Донецька», «мігранти забирають наші робочі місця» ‒ все це приклади дискримінації, з якою не тільки можна, але і варто боротися. Подібного роду стереотипні уявлення про людей, клеймування їх за місцем народження чи расою, здавалось, вже давно повинні були відійти в минуле у цивілізованих суспільствах. Однак досі, залишаються їхні рудименти, які часом активізуються, а такого роду дискримінація перестає бути непрямою, часто перетворюючись у неприкриту агресію. «Все це добре, ‒ скажете ви, ‒ але до чого тут я?». Тому що часто у буденних, як усім здається, «безневинних» розмовах чи жартах, ми можемо сіяти ті зерна, які згодом проростають у нові «берлінські стіни» між людьми, народами, країнами.

Перш за все потрібно розібратися з видами дискримінації. Є пряма дискримінація ‒ спрямована безпосередньо на утиски прав людини через її расу, релігійну приналежність, сексуальну орієнтацію, тощо. Інша ‒ непряма дискримінація ‒ ховається за формально нейтральними правилами, які де-факто ставлять особу або осіб певної меншини у невигідне становище у порівнянні з іншими.Більше мільйона можливостей

Із війною на сході Україна стикнулася із безпрецедентними міграціями людей. За останніми даними ‒ це більше мільйона внутрішньо-переміщених осіб. Після спілкування з багатьма переселенцями ви, як і я, зможете зробити простий висновок: вони прийняли надскладне рішення ‒ покинути місце свого проживання, оскільки їхньому життю загрожувала неприхована небезпека або вони відчували на собі дискримінацію через переконання (часто патріотичні до України). Це рішення здебільшого робиться не одразу, а дехто не може наважитися покинути рідний край навіть тоді, коли над головою вже літають кулі. «Як тільки я зрозумію, що в Донецьку безпечно, я покину все і поїду до дому», ‒ нещодавно зізнався мені один знайомий. Проте, коли він зможе реалізувати подібне прагнення ні він, ні я, ні будь-хто інший не знає. Це по-перше.

По-друге, слід усвідомлювати масштаби такого соціального явища, як масове переселення людей, що виникає під дією збройного конфлікту. Держава апріорі вже взяла на себе зобов'язання надавати допомогу внутрішньо переміщеним особам, оскільки вони є громадянами України. Утім проблема в тому, що державні органи ніколи з подібними проблемами не стикалися, відповідно, часто приймають невірні\запізнілі\неефективні рішення. Серед таких є, наприклад, вкрай погана організація побуту для вимушених переселенців, затягування із законом щодо права голосу на виборах, ускладнення реєстрації, тощо.

Проте не тільки держава була неготова до таких змін, але і українське суспільство. Не секрет, що між різними регіонами країни є певні культурні відмінності. Проте вони не є протилежностями, як переконані наразі багато українців, а навпаки ‒ взаємодоповнюють одне одного. Ще у червні 2000-го в Палаці миру в Гаазі була ухвалена Хартія Землі, яка зазначала основні принципи суспільства ХХІ століття. Дана хартія, зокрема, проголошувала мультикультуралізм моделлю існування майбутніх поколінь. Ідеологія мультикультуралізму прийшла на противагу позиції «плавильного котла» чи «салатниці», за яких культури повинні перетворюватися, подібно до переплавки пластику: ви ніби й бачите різні рештки культури, утім усі вони складають вже одне ціле.

Мультикультуралізм є результатом сучасних ідеологічних тенденцій та дає можливість сприймати людей із іншими традиціями чи особливостями менталітету як рівного собі. Сучасні страхи щодо «знищення націй» через подібну тісну співпрацю культур є не що інше, як фобії або здобування політичних дивідендів.

Разом з тим, для більшості українців такі дискусії не варті уваги. На жаль, в суть справ вникає не багато хто, а «сарафанне радіо» розносить міфи про «донецьких бандитів». Проте такі чутки нічим не відрізняються від чуток про «правий сектор» чи «візитівку Яроша». Зазвичай люди діляться інформацією про щось негативне набагато швидше і частіше, ніж про якийсь позитивний досвід. Крім того, часто люди навіть не розуміють, що вони когось дискримінують.

Наприклад, сторінка групи у мережі «Вконтакті» під назвою «Донецьке бидло» (https://vk.com/club672008) чи аналогічне відео (http://dn.vgorode.ua/news/sobytyia/185492-rolyk-donetskoe-bydlo-porval-yutub-y-sotssety-avtora-zafukaly-v-kommentaryiakh) ‒ є прикладами кричущої дискримінації. Менш яскравими є побутові розмови про те, що переселенці «нездари», «дармоїди», «самі винні в тому, що сталося», тощо. Такого роду протидія до соціальних змін показує закритість та відторгнення певних груп суспільством. Це хвороби суспільства і їх треба лікувати. Перш за все інформаційними кампаніями, які б пояснювали, чому переселенці не вороги. Вони не злочинці, не ледарі і не нездари. Їхній дім наразі - це гаряча точка на мапі світу, а вони - рятують своє життя, життя рідних і близьких. У них різні можливості та різне бачення світу, як і в будь-кого. Вони часто зневірені, налякані та, з іншого боку, - відкриті до змін. Лише треба їм допомогти ці зміни усвідомити і звикнути до них. І ця допомога не повинна обмежуватися у часі, кожному з нас потрібно більше чи менше підтримки, адже у кожного різний поріг між «хочу», «готовий», «можу».

Чим можна допомогти внутрішньо переміщеним особам? Все дуже просто - усвідомивши їхню ситуацію, усвідомивши її причини та наслідки. Ви можете стати волонтером, можете допомогти гуманітарно, проте не забувайте про надважливий аспект - повагу до людини, до її честі і гідності. Утримання від хибних узагальнень та сприйняття кожної людини як цінності, більше за яку нічого у цьому світі бути не може - це теж допомога. Кожна людина має неймовірний запас енергії, яку їй варто відкрити. І мільйон внутрішньо переміщених осіб, зрештою, це не проблеми, а, скоріше, мільйон можливостей.

Нікому непотрібна стіна

Зараз набирає обертів розуміння, що збройні конфлікти є не тільки в Україні, а процеси міграції хвилюють не тільки нас. Слід зазначити про уроки, які можна винести із сучасної подій у сусідніх країнах та у Європейському Союзі загалом.

Внутрішньо переміщені особи хоч і залишають власні домівки з тих же причин, що й біженці, проте залишаються у межах власної країни і таким чином підпадають під дію законів цієї держави. Біженці - підпадають під інші міжнародні норми.

Основним міжнародним інструментом прав біженців є Конвенція ООН про статус біженців 1951 року. Разом з тим, вона не спрямована саме на вирішення проблем цивільних осіб, котрі втікають від конфлікту, хоча останніми роками основні потоки біженців виникали внаслідок громадянських воєн та міжетнічних, міжплемінних та релігійних сутичок. Водночас УВКБ ООН вважає, що люди, котрі втікають від таких умов, повинні вважатися біженцями, якщо їхня власна держава не хоче або не може їх захистити. З точки зору ООН, походження переслідування не повинно бути вирішальним у визначенні статусу біженця. Ключовим фактором повинно бути те, чи заслуговує певна особа міжнародного захисту через те, що захист недоступний у її країні походження.

Європейські країни, підписавши Конвенцію, взяли на себе зобов'язання закладені в ній щодо допомоги біженцям. Разом з тим, приміром, в Угорщині, силами тамтешнього уряду, відбуваються дискримінаційні кампанії та дії. Перш за все заслуговує на всебічну критику та осуд реклама правлячої партії з написами: «Якщо ви приїжджаєте в Угорщину, що не відбирайте роботу в угорців», «Якщо ви приїжджаєте в Угорщину, поважайте наші закони», «Якщо ви приїжджаєте в Угорщину, поважайте нашу культуру». Такого роду акції не тільки породжують хибні уявлення у суспільстві з поділу на «свій»-«чужий», а й викликають ненависть до мігрантів. Ніякі політичні ігрища не можуть бути виправданням для таких дій.

Через Дублінські положенні III Угорщина зобов'язана охороняти кордон ЄС і ловити нелегальних мігрантів, які потрапляють на територію країни. Звідси і з'являються абсурдні ідеї «стін»... Стіна ж не вирішить проблеми. Здається ЄС довгими роками вчив подібних елементарних правил Україну, проте сам потрапляє у цей капкан протиріч. Утім, з точки зору психології, визнання проблеми завжди є першим кроком до одужання, натомість уникання її вирішення призводить лише до погіршення ситуації. Наразі відбувається практично те саме. Європа переживала стільки хвиль міграцій і біженців, скільки, напевне, не мала жодна інша територія. І хоча завжди відбувалися певні суперечності, зрештою, іншого прийнятного виходу, аніж кооперація і співпраця не було.

Зрозуміло, що є різні приклади імміграції і різні її рівні успішності. Приміром турецька імміграція в Німеччину успішніша, ніж імміграція північноафриканців у Францію. Хоча турки в Німеччині не є повністю інтегровані чи асимільовані. Американським аналогом цього є китайська імміграція (чайнатауни). Цілі покоління китайців розмовляють своєю мовою. Вони не інтегровані, хоча часто й успішні. І не є проблемою для суспільства.

Читайте: Берлин не откажется от беженцев, - Меркель
Стіни і кампанії дискримінації, мобільні групи затримання людей, які пройшли пекельну дорогу до можливої мінімальної стабільності, - це неприйнятні речі. Європа навпаки, повинна показати відкритість до прохачів притулку. Іншого шляху немає. Адже людей у відчаї не зупинить ніщо. Навіть перспектива плисти морем на надувному човні десятки кілометрів. Тому що дім в них відібрали і дороги назад наразі немає.

Слід усвідомлювати: від такого роду проблем незастрахований ніхто. Хіба могли українці уявити кілька років тому, що 15 відсотків території країни будуть окупованими? Ні. Думаю, в страшному сні жителі Сирії не бачили того, що наразі діється на їхній землі. Тому, прокручуючи в себе в голові, приміром, думки, що «у потязі з мігрантами, як у пеклі» чи клеймуючи переселенців «неосвіченими», тощо... Замисліться, про долю цих людей, а точніше ‒ її кардинальні зміни. І подумайте, що б робили ви, якби опинилися на їхньому місці.