Наразі, в час передвиборчої агітації, бадьорих обіцянок легко і швидко вирішити геть усі проблеми українців можна почути вдосталь. Декого це дратує, а декого тішить, бо надія вмирає останньою. Але у цей особливий період райдужних сподівань все ж таки прийнято згадувати і про невирішені питання. І цим переймається не тільки ошуканий електорат. Про «заморожені» проблеми у передвиборчих змаганнях «невдахам-попередникам» нагадують також і професійні «кандидати-обіцяльники».

Та лише хворі люди і їхні родичі, а таких у нас, на жаль, надміру багато, найбільш тримають на думці одну проблему - як дістати вкрай необхідні ліки, пройти курс лікування і не дуже від цього фінансово постраждати. Втім, згадувати про цю проблему вони вимушені не від виборів до виборів, а, на жаль, щодня.

Нещодавно в Україні не дуже помітно відзначили Всесвітній день психічного здоров'я, хоча це був непоганий привід поміркувати над психічними проблемами, як окремої людини, так і суспільства в цілому. Адже не спроможність відповідати за свої слова і вкрай погана пам'ять - це також одна з форм душевного розладу, якщо це, звичайно, не сплановане шахрайство.

Наші гуманні Закони стверджують: «держава гарантує...». Під ці гарантії затверджуються нормативні акти такі, наприклад, як «Концепції розвитку та удосконалення...».

Київ, як і годиться столиці, вперше створив і затвердив Концепцію комплексного удосконалення психіатричної допомоги та охорони психічного здоров'я в місті ще 26 червня 2003 року.

Міністерство охорони здоров'я ще з 2006 року почало працювати над проектом концепції Державної цільової комплексної Програми розвитку охорони психічного здоров'я в Україні.

25 грудня 2013 року у Міністерстві охорони здоров'я презентовано концепцію розвитку психіатричної допомоги, де справедливо було відзначено «брак розуміння як з боку держави, так і з боку суспільства, що психічне здоров'я і психічне благополуччя є найважливішими передумовами високої якості життя; недосконалість нормативно-правової бази та здійснення профілактичної роботи; відсутність належного кадрового забезпечення психіатричної сфери; недостатнє фінансування галузі». Поінформовано також про збільшення кількості пацієнтів-інвалідів внаслідок психічних розладів, що «віддзеркалює недостатню ефективність соціально-реабілітаційних заходів у системі надання психіатричної допомоги».

У грудні 2014 року прес-служба МОЗ України сповістила про те, що «У МОЗ обговорили концепцію Державної цільової комплексної програми розвитку охорони психічного здоров'я в Україні». Відчутно вплинула на традиційне обговорення ситуація на сході України.

Перед Міністерством охорони здоров'я поставлено більш кардинальні завдання створити нову психіатричну службу з запозиченням найкращого міжнародного досвіду для підготовки фахівців та покращити міжгалузеву взаємодією. У підсумку вирішено: «спільними зусиллями доопрацювати концепцію Державної цільової комплексної програми розвитку охорони здоров'я в Україні та шляхи її імплементації».

Звучить обнадійливо, але невідомо, скільки ще часу і що саме для цього потрібно. На сьогодні ж, наприкінці 2015 року, на запитання про державні гарантії ефективного лікування, що прописані в законах України, відповідають як завжди: «рішення є, а грошей немає». Та чи завжди справа в грошах?

Сьогодні всі труднощі, скажімо, у забезпеченні необхідними медикаментами психічнохворих намагаються пояснити тим, що в країні йде війна і на захист держави мовляв мобілізовані майже всі сили.

Тоді хто може пояснити дивний факт, що ціни на високотехнологічні ліки - нейролептики другого покоління, які є часто-густо єдиним ефективним засобом лікування хворих на психічні розлади, в ситій Німеччині або в далеко не бідній Польщі у звичайнісінькій аптеці в 3,5 - 6 разів дешевші (автор особисто стикнувся з цією проблемою), ніж у вітчизняній?!

І що це насправді як не звичайнісінька спекуляція? Для української фармацевтичної мафії такі поняття, як совість і милосердя до хворих очевидно відсутні. Але ж вони забувають навіть і про елементарний комерційний зиск. Бо все більше громадян вимушені шукати канали постачання ліків для своїх хворих родичів за кордоном, минаючи вітчизняну фармацію. І це вже справа виживання. В цій ситуації єдиним гарантом забезпечення медпрепаратами психічнохворої людини є виключно її родичі.

Тож і виходить, що закони у нас існують окремо, а гроші окремо. І до того часу, доки законодавчі «гарантії», не підкріплені фінансово, існуватимуть тільки на папері, реальних гарантій на ефективне лікування від держави годі й сподіватися.