Де завгодно і за якої завгодно форми влади замах на життя генерального прокурора – це топ-тема, пише в своєму блозі на «Новому часі» шеф-редактор УНІАН Михайло Ганницький. Подія тижня, місяця, року. Але в Україні з перших же хвилин життя новини про стрілянину по вікнам кабінету Шокіна інформація сприймалася журналістами та певною частиною суспільства з майже неприхованою іронією. А на наступний за стріляниною по шокінським вікнам день набір приводів для того, щоб погано прихована іронія переросла у відвертий сарказм, підкинули підлеглі обстріляного генпрокурора, розповідаючи трагікомічні у своїй непереконливості подробиці інциденту і виявляючи фантастичні версії того, що сталося.

І тепер вже не так важливо, чи була стрілянина по вікнах українського генпрокурора замахом, в чому, м'яко кажучи, громадськість сумнівається в соцмережах. Набагато важливіше, що стрілянина по броньованим зачиненим вікнам ГПУ через тепловізор з офісу братів Клюєвих взагалі не схвилювала громадськість. Про це не говорять у метро, на підтримку Шокіна не йдуть на пікет, журналісти не знімають годинні спецвипуски новин на цю тему, соцмережі не розриваються від повідомлень про самопочуття обстріляного та обговорення версій і імен наймачів підступного снайпера з тепловізором.

Тобто, за фактом, суспільство не визнало саме ця подію в достатній мірі важливою для себе. Переважну більшість громадян нічна стрілянина по вікнах у центрі Києва не вразила. З чого напрошується вкрай сумний для пана Шокіна висновок про те, яке місце у свідомості і правосвідомості пересічних громадян займає він, нинішній генеральний прокурор.

Чи то причиною всьому – відсутність видимих реформ в прокуратурі, чи то неназвані імена вбивць учасників Революції гідності, чи то подільники Януковича, які розгулюють на волі і в стінах парламенту, чи то комічна кампанія із відмиваннґ «діамантових прокурорів», чи то погано сфабрикована нарочито гучна справа Корбана, чи то дивний збіг у часі завідомо невдалого замаху зі збором підписів в парламенті про відставку «важкої мішені», чи то ефективне руйнування безвізових перспектив для українців, чи то все це разом, помножене на публічні розслідування зловживань найвищих посадових осіб країни, які проводять чомусь журналісти, а не прокурори, але публіка, схоже, вже не вірить ні Шокіну, ні в Шокіна.

Мандат довіри змінився мовчазною демонстрацією майже відвертого презирства, і, треба визнати, що для країни це погано. Тому що Україна все ще живе спогадами про революції, і українці все ще прагнуть справедливості. Але в те, що справедливість здійсненна, можна повірити, лише довіряючи тому, хто відправляє цю справедливість. Якщо довіри немає, а перші особи системи правосуддя сприймаються суспільством як клоуни, то це – глухий кут державного устрою.

Пам'ятається, особистий генпрокурор втікача Януковича, Віктор Пшонка, став загальним посміховиськом після того, як зафіксували фотокореспонденти його шпаргалку, заготовлену для виступу у Верховній Раді в розпал Революції гідності – «Рівне підборіддя, не гойдатися!». Після цього тисячі людей очікували чергову появу в телевізорі генпрокурора, який вселяв вже не повагу і трепет, а презирство і нудоту, тим самим «Не гойдатися!». Але Пшонка робив вигляд, що нічого не відбулося, і далі, намагаючись тримати підборіддя рівно і не гойдатися, з серйозним обличчям, картинно морщачи брови, волав, вимагав, наполягав і погрожував. І, до речі, глядачі дивилися, але не слухали його слів, а, затамувавши подих, стежили, чи хитнеться.

Зараз у Шокіна в чомусь схожа ситуація. Дивлячись на нього по телевізору, багато глядачів будуть представляти собі, як би він виглядав зараз в тепловізорі, і задавати один одному питання, чи зашторені вікна в кімнаті, звідки мовить генпрокурор.

І, як і нині втікач Пшонка, Шокін буде робити вигляд, що нічого не сталося, і що він сам вірить у те, що люди вірять його словам. Головне при цьому – тримати підборіддя. І ні в якому разі не гойдатися.