Серйозна ж історія – замах на одного з п'яти найвищих посадовців в країні. Чому ж маси стібуться? Думаю, тому що якось занадто очевидно, що ГПУ в цій історії більше переймається піаром свого шефа, ніж реальним розслідуванням.

Припустимо, що це дійсно замах. Яких дій можна б було очікувати від слідства, якби uенпрокурор не поспішив використати цю історію, аби уникнути відставки? По-перше, не варто було б оприлюднювати інформацію про замах буквально через годину після події. Хоч би розібратися для початку, скільки тих пострілів було, знайти кулі, визначити тип зброї, щоб людей не смішити. Та й взагалі, тримати всю історію в таємниці стільки, скільки буде можливо, щоби не заважати слідству.

Коли в генпрокурора стріляє хтось, хто не потрапляє в ціль з трьох пострілів і не знає про броньовані вікна, то може варто припустити, що планування замаху було не дуже професійним? Це міг бути і неврівноважений одинокий стрілець, із мисливським обрізом, якому раптом після перегляду теленовин захотілося пристрелити керівника ГПУ, хіба ні? І тоді, можливо, не варто всім про це броньоване скло розказувати, аби не полегшувати роботу більш професійним стрільцям. Тут є привід подумати про загальну безпеку кабінету генпрокурора, якщо воно так чудово прострілюється з кількох будинків поблизу, а не розказувати про це через десять годин після замаху на всю країну.

Є тут про що подумати і президентові. Бо коли по генпрокуророві стріляють у такий спосіб, і, можливо, це самодіяльний месник, то варто задуматися, чи не пора з цим прокурором розпрощатися. Щоб не провакувати. А якщо подивитися на те, як показують і розказують про це розслідування в ГПУ, то попрощатися там варто з усіма причетними до цього розслідування – з причин профнепридатності.