Мене вчора подруга Іра Славінська по радіо запитала, чи писав я  Всеукраїнський диктант національної єдності. Прикол у тому, що я про нього за вчорашній день, 9 листопада,  – так склалося – почув тільки від неї о 22:15. І навіть трохи був збентежений цим запитанням.

З одного боку, а навіщо мені його писати? Я ще мушу щось комусь доводити? Чи, може, собі? З другого ж боку, ну, як навіщо... Це ж колективна дія. Переверніть прапор, станьте кружкома, взявшись за руки, навколо Верховної Ради, почитайте "Кобзаря" воїнам-артилеристам... Все це нормальні "танці з бубном" для всіх. Тільки ми ніколи в цьому не зізнаємось. Первісний ритуал без жодного сенсу та ідейного наповнення, бо поза цим ритуалом – усе по-іншому.

Вони будуть закликати до колективних шаманських камлань, а в побуті так і не перейдуть на українську, в театрах актори нею розмовлятимуть тільки на сцені (насправді кричатимуть, бо розмовляти вони не вміють), у київських ресторанах вони не перейдуть на українську, кандидати на посаду міського голови Києва ніколи не переступлять через себе і не перейдуть на українську, прем'єр неофіційно між своїми так само розмовлятиме калічною російською, хоча міг би українською... А диктант мусять писати всі.

Та тому що треба практикувати українську щодня, а не один день на рік. Треба купувати книжки українською, треба слухати музику українською і дивитися фільми українською не один раз на рік, а щодня. А диктувати диктанти ви будете своїм дітям. Можливо, ви цим їх зацікавите.