Так звана «диванна сотня» знову стала об'єктом критики, тепер уже - з боку глави Української держави. Мовляв, неприпустимою є ситуація, коли ті, хто не служив у війську та не був на фронті, за допомогою соціальних мереж дозволяють собі критикувати армію та її командування. Мовляв, не повинно бути «популістського критиканства на адресу чинного генералітету і його внеску у створення Збройних сил України та захист вітчизни». Що ж, можна було би визнати претензії президента і головнокомандувача справедливими, якби не деякі «але». Й «але» зовсім не маленькі.

Перед тим, як перейти до цих «але», кілька слів про зміст популярного в останні півтора роки поняття «диванна сотня». Це метафоричне поняття вживається в різних значеннях - від позитивного (розумні люди, які радять щось владі) до негативного (крикуни й балакуни, які нічого не роблять, лише провокують паніку своїми некваліфікованими репліками). Видається, варто використати те її означення, до якого схиляється президент: люди в тилу, які не служили у війську та не були на фронті, образно кажучи, сидять на диванах, але постійно за допомогою соціальних мереж дозволяють собі критикувати армію і її командування, політиків і державних діячів.

Що ж, на перший погляд, усе вірно. Але зауважмо, що далеко не завжди служба у війську і безпосередній фронтовий досвід ідуть на користь в оцінці потреб армії та її дій. Класичний приклад: Альберт Шпеєр, міністр озброєнь і боєприпасів Третього Рейху з лютого 1942 року, геніальний організатор військової промисловості та промоутер принципово нових видів зброї - від реактивних винищувачів до автоматів із гвинтівковими, а не пістолетними патронами. Головним противником Шпеєра у впровадженні нових озброєнь був верховний головнокомандувач, єфрейтор-фронтовик Адольф Гітлер, якого підтримувала значна частина німецького генералітету. Скажімо, через протидію Гітлера реактивний винищувач Ме-262 не надійшов на озброєння Люфтваффе вже у 1943 році. Ба більше: Гітлер побачив у новій машині не винищувач, який не мав рівних, а швидкісний бомбардувальник, і заборонив випускати Ме-262 у варіанті не лише винищувача, а й винищувача-бомбардувальника. Тільки в жовтні 1944 року Гітлер зняв свою заборону - але вже було запізно... Схожа історія розігралася з насиченням Вермахту автоматами. На відміну від радянського й російського кіно, де німецькі солдати бігають з автоматами, а радянські - з гвинтівками, насправді все було з точністю до навпаки. Ось що писав про це сам Шпеєр: «Особливо відчувався брак легких і зручних автоматів. Солдати почасти задовольняли цю потребу за допомогою радянських трофеїв. Докір фронтовиків потрібно було б прямо адресувати Гітлеру. Піхотинець Першої світової війни, він відчував слабкість до звичного карабіну. Влітку 1942 року він відхилив наші пропозиції запустити в серію вже розроблений і випробуваний автомат і наполіг, що гвинтівка краще відповідає завданням піхоти». Врешті-решт Шпеєр зумів добитися свого аж у 1944 році: «За три квартали ми домоглися значного зростання випуску легкого озброєння, а по автоматичній зброї (автомат-карабін-44) навіть двадцятиразового ривка... Такий стрибок ми могли б зробити двома роками раніше, бо могли без особливих зусиль задіяти потужності, не зайняті виробництвом важкого озброєння». До речі, той автомат-карабін, про який писав Шпеєр, - це створена Гуго Шмайсером так звана «штурмова автоматична гвинтівка», конструкція якої - при незначних змінах - стала основою радянського автомату Калашникова...

Іншими словами, антигітлерівській коаліції дуже пощастило, що на чолі армії Німеччини стояв хоробрий (два бойових ордени!) фронтовик Гітлер, який відкидав пропозиції тамтешньої «диванної сотні».

А от по інший бік фронту Другої світової війни ситуація була принципово іншою. Вінстон Черчилль теж був фронтовиком, але його військовий досвід був незрівнянно різноманітніший - від афганської кампанії британських військ через дві війни в Африці (в Судані з ісламістами та на півдні континенту з бурами) - і до власного перебування в окопах Першої світової і керування британськими військами в радянській Росії. Крім того, Черчилль сам - як журналіст і військовий історик - належав до інтелектуальних кіл і мав добрі особисті стосунки з британськими інтелектуалами - від фізиків-ядерників до «грандів» макроекономіки. Результатом стало те, що Британія першою у світі почала практичну роботу над створенням ядерної бомби (потім усі результати були передані американцям), першою розгорнула мережу радіолокаторів (наслідком чого стала страшна поразка Люфтваффе у «битві за Британію») і першою налагодила виробництво невидимих для тодішніх радарів багатоцільових швидкісних бомбардувальників і нічних винищувачів «Москіто» - та багато чого іншого. Ба більше: Черчилль, зробивши ставку на «диванну сотню», поставлену в комфортні як на воєнні часи умови, істотно наблизив перемогу над нацистами (головнокомандувач військами союзників у Європі генерал Ейзенхауер вважав - аж на два роки).

Справа в тому, що будь-яка держава, будь-які армія та флот намагаються декодувати шифри, якими користується противник. Робилося це і в Британії. За допомогою польських партизан були здобуті деякі деталі кодувальних апаратів, які автоматично перетворюють нормальний текст у шифровку і навпаки, а зухвалий нічний рейд командос на німецьку радіостанцію дозволив отримати шифрувальні коди, сам апарат у повній справності і декількох живих німецьких радистів. Та цього було замало. Нацисти змінювали коди, тож для розшифровки перехоплених радіосигналів була створена спеціальна бригада, яка працювала в Блетчлі-Парку під Лондоном. До неї увійшли військові шифрувальники, інженери, шахові гросмейстери, фахівців із кросвордів, професори математики, театральні художники-декоратори і навіть фокусники. Вони не тільки розгадували головоломки німецьких кодів, а й придумували фальшиві цілі для Люфтваффе, робили невидимими з повітря реальні об'єкти і займалися іншою діяльністю, частина якої донині (!) засекречена.

Розшифровка ворожих кодів і шифрів була тривалою і трудомісткої роботою, бо у всьому світі використовувалася техніка ХІХ століття - перфораційні машини. Але в 1943 році інженер Томмі Флауерс і математик Вільям Татт з команди Блетчлі-Парку, винайшли перший у світі комп'ютер «Колоссус», що працював на 6000 вакуумних ламп і здійснював 5000 операцій у секунду. Він за кілька годин обробляв таку кількість інформації, для ручної обробки якої знадобилися б роки. За допомогою спеціально розробленого алгоритму розшифровки, англійська розвідка отримала можливість читати будь-які радіосигнали противника і підсовувати ворогу фальшиві повідомлення та накази. Блетчлі-Парк став одним із головних мозкових трестів союзників, який грав із Гітлером як кішка з мишею, заздалегідь знаючи про його дії та плани і даючи йому неправдиву інформацію. Експерти Блетчлі-Парк знали навіть знали координати німецьких підводних човнів в океані та прізвища їхніх командирів, що широко використовувалося ВВС в радіопропаганді, спрямованій на Німеччину.

Але все має зворотній бік. Ця робота була настільки секретною ще тривалий час по війні, що слава винахідників комп'ютера дісталася іншим фахівцям, а про справжніх відкривачів інформаційної ери досі мало хто знає. Та чи не є найбільшою нагородою британській «диванній сотні», яку Черчилль мудро залучив до надсекретних і надважливих завдань, згадана вже оцінка генерала Ейзенхауера - «генії Блетчлі-Парку на два роки наблизили перемогу»?

І не лише у Британії «диванна сотня» наближала перемогу над нацизмом. Скажімо, знаний німецький філософ Герберт Маркузе впродовж Другої світової війни працював спершу в Офісі воєнної інформації, де займався організацію антинацистської пропаганди, а в 1943 році перейшов до розвідки - до Управління стратегічних служб. Щоправда, Маркузе мав воєнний досвід - під час Першої світової війни він служив у німецькій армії, але... доглядав там за кіньми, то ж досвід цей був вельми специфічним. Утім, схоже, робота філософа у розвідці була вельми успішною, оскільки по війні Маркузе був запрошений на важливу посаду у державному департаменті США.

Можна наводити й інші приклади з часів Другої світової війни, та перейдімо до дня сьогоднішнього. Автор «Дня», знаний російський історик й воєнно-політичний аналітик професор Борис Соколов є, як і чимала кількість випускників вишів радянської доби, лейтенантом запасу. Тобто - військова кафедра, місячні табірні збори, і двотижневі збори резервістів... Отакий от безпосередній досвід військової служби, всі інші знання з військової справи - наслідок багаторічної праці в бібліотеках і роботи вдома за комп'ютером. А водночас висока кваліфікація Бориса Соколова як аналітика підтверджена, зокрема, тим, що його аналіз агресивних намірів путінського режиму та перебігу воєнних дій під час російського вторгнення до Грузії у 2008 році мав наслідком негайне звільнення аналітика з викладацької роботи - ясна річ, за вказівкою «згори». Що ж стосується текстів професора Соколова у «Дні», то кожен читач може сам скласти про них думку, чи не так?

...Проте що цікаво: розкритикувавши критиків, Петро Порошенко водночас негайно підтвердив їхню правоту, сказавши: «Моя політична воля як Верховного Головнокомандувача - командири середньої ланки, після того, як виконають бойові завдання на фронті, повинні «десантуватися» на керівні посади в Міністерство оборони та Генеральний штаб у якості окопних, а не паркетних генералів». За словами президента, командири-фронтовики будуть підвищені у званнях, очолять та реформують органи військового управління, зрештою, «завершать будівництво нової армії - армії, яка відповідатиме стандартам НАТО та володітиме колосальним бойовим досвідом, здобутим у боротьбі з російським агресором». Але ж це саме те, про що ще влітку 2014 року вели мову багато які представники «диванної сотні»!

Звичайно, той феномен, який у мас-медіа й у частини політиків зветься «диванною сотнею», неоднорідний. Звичайно, там є й представники «п'ятої колони» (а де їх немає?), і панікери, і просто некомпетентні особи. Але те, що в особі раціонально мислячої частини «диванної сотні» владою марнується значний інтелектуальний потенціал, - це, на жаль, достеменний факт.