Кістляве іншомовне слово "Коаліція" -  найуживаніше в українському політичному лексиконі. Ця притча во язицех практично лежить в основі всієї саги національного парламентаризму, який то проваляються, то знову виповзає - від однієї  коаліції до іншої.

І коли за політологічними канонами йдеться про теорему на рівні таблички множення - більшість у парламенті утворює уряд і є владою, а меншість - опозиція, яка не є владою, українська своєрідна демократія вносила свої корективи у ліберальну скарбницю люства.

У Пекіні люблять наголошувати, що у них комунізм із китайською специфікою. Так і у Києві не тільки наголошують, а й втіліюють у життя вельми специфічну демократію, і від тої специфічності на місці самої демократії залишається порожнина.

Ще на зорі саги про коаліціади на виборах переміг блок "Наша Україна", але коаліцію утворив блок "За єдину Україну!", і у кількості рівно половини депутатів  - 225 плюс один голос обрав спікером главу президентської адміністрації.

Уже після Майдану-2004-го переміг на виборах революційних блок, але в останню хвилину - буквально в останню - один із майданних "героїв" раптом полюбив того, з ким він боровся - так сивочолий соціаліст Мороз  став вдруге спікером, утворивши коаліцію із Партією регіонів, яка висунула, за таємною змовою із тодішнім президентом Ющенком, Януковича на прем"єра, що означало  зраду і Майдану, і українського народу.

Із цієї коаліційної конвульсії й розпочалася кримінальна окупація ( див. на YOUTUBE   мій фільм "Кримінальна окупація"), коли одна із донецьких ОЗУ окупувала майже 50-мільйонну державу. Цією коаліційною  зрадою Ющенка і Мороза було відкрито ворота пекла, у горнилі якого згинула Небесна сотня і гинуть сотні сотень на фронті війни із московсько-фашистськими загарбниками.

Тому коаліція - це не жарт. Вожді чомусь завжди вважають (і нині також), що це вони утворюють  більшість, відкриваючи шлях до конструктивного розвитку країни. Ні, коаліцію завше утворює народ. На виборах. А потім, під куполом, національні зрадники і просто туполобі пасічники  історичний вибір народу ламають через коліно, кидаючи країну  у провалля національної катастрофи.

Від катастрофи народ Україну врятував. Вдруге. На Майдані-2013-14-го. Ціною нечуваного у вселюдській історії народного подвигу. Ціною крові.

Переводячи осмислення із високих пасіонарних октав на суху політологічну риторику, не вожді, а Майдан, а відтак народ на виборах утворив нинішню коаліцію. Нечуване в українській політичній практиці - у парламенті є навіть не арифметична, а конституційна більшість. Не половина, а дві третини. Вперше.

Наголошую, це зробив народ.  Утворив монолітну владу під конкретну, історично-стратегічну мету  - входження чи повернення України у західну, євроатлантичну цивілізацію.

Пройшов рік. Для України, яка перебуває у стані війни, як приміром, попередній раз у 1943 році, один рік - це д у ж е  багато.

Бо в момент історичного вулканізму роки - сторіччям рівні.  

І що - протягом року? Як навоювали чи нацарювали ті, кого народ рекрутував під омофор цивілізаційного прориву?

Президенту, за посадою, не личить бути песимістом,  тому його оцінка максимально оптимістична - 30 відсотків. Коаліція зробила третину від того, що мала зробити.

Народний депутат Андрій Іллєнко, євроінтегратор, але не член більшості, називає свою цифру, дуже схожу до президентської - 3 відсотки.

Маємо погляд зверху і збоку. Звідки видніше? Об"єктивна оцінка десь посередині. Між 30 і 3. Якщо навіть президентська оцінка зачисляє коаліцію до трійочників, то що говорити про більш об"єктивне визнання заслуг влади, ядром якої є парламентська конституційна більшість, що несе конституційну відповідальність за дільність уряду.

З нагоди річниці аналітики рвуть на шмаття коаліційну угоду, де розписано, що і коли треба було зробити. Цифри у заліковій також десь в діапазоні між вище наведеними.

Чому так? Чому хотіли, як краще, а вийшло ще гірше?

По-перше, провалився стержень "п'ятизіркової" коаліції, - збанкротувала партія, яка виграла парламентські вибори.

Збанкротувала тому, що народ помножив рейтинг лідера цієї партії на нуль. А лідер цей - прем"єр.  Помножив народ на нуль не в силу симпатій чи антипатій, а виключно і не інакше, як даючи оцінку уряду.  Тому найбільш правляча партія навіть не пішла на місцеві вибори. Куди з тим нулем на тому місці, де був вождь. Тому опинилися без урядового "комбата" і без партії сотня депутатів-фронтовиків (членів фантомної партії "Народний фронт").

По-друге, всередині коаліції запанувала не конкуренція ідей і програм - як ввійти у Європу і створити європейські стандарти життя для громадян, а у центрі коаліційної полеміки стала стара і вічна для славного українського політичного класу тема - хто більше вкрав.

Дискусія тривала весь цей знаменний рік, і на вершині коаліційного диспуту - буквально ниішня дуель народного депутата БПП та одеського губернатора, з одного боку, а а зругого, - самого прем"єра із його депутатськими челядники, включно із міністром внутрішніх справ.

По-третє, коаліція поділилася за головним водорозділом - за народ і проти народу. За нові податки для народу, щоб він вижив, і за нові податки для народу у тарифних масштабах, коли вижити неможливо. Б'ються об лід Чорного моря кавказький горець, а під парламентським куполом - недавня качанівська бранка  зека-втікача  - "Тарифи - це не реформи, а геноцид!", але уряд й далі твердо йде курсом реформаторського апартеїду.

Що робити? Це точно той випадок, коли заміна меблів нічого не дасть. Потрібні інші зміни. У живій силі. Бо коли хтось там, що опинився волею випадку чи всупереч волі народу високо наверху, називає себе камікадзе, то він має пам"ятати, що там, де є камікадзе, там мусить бути і харакірі.

Бо так має бути по-японському. Чи буде знову по-українському? В межах і в руслі демократії із національною специфікою.

Василь БАЗІВ, для UAinfo