Два роки тому я був одним із перших хто вийшов на майдан в Рівному. Це було максимум чоловік 20 без партійних прапорів, магафонів і гасел. Просто хотіли висловити свою незгоду. Вірили в краще, але в душі я розумів, що боротьба буде важкою. Це було зрозуміло, ще з 2010 року. Зек і збудована казнокрадами система так просто не піде. За два роки по тому ми все ще боремося. Бо зек пішов, а система ні. І боротьба з нею йде не на майдані.

От чому я не вийду сьогодні на майдан:

1. Українські ледарі люблять вигадувати собі свята. Після першого майдану нездари вигадали День Свободи - який самі ж дискредитували своєю бездіяльністю. Тепер політики придумали День гідності - щоб був привід привітати нас з чимось попостити фоточки з майдану. І все.

2. «Я стояв на майдані» - ця фраза набила оскомину ще після помаранчевої революції, але її далі продовжують юзати. Політики - найбільше. Особливо коли треба ділити посади. Тоді з'ясовується, що на майдані стояли всі. І в чомусь вони праві. Бо на майдані стояли і регіонали, і беркут, і менти. Теж учасники революції гідності Берташ, Хомко.

Губанову під час штовханини в ОДА навіть руку пошкодили. Можна подавати як травмованого на Революції гідності. Що з ним тепер виступити не можна? Можна! Змогли ж порошенківці з регіоналами в одному списку піти на вибори. І тут зможуть. А хіба не так? Хіба слуги системи не вітають нас сьогодні з реклами? Хіба партії не роздають рекламні запрошення на сьогоднішні мітинги?

3. Пам'ятники, але не повага. Небесна сотня і постраждалі на майдані боролися не за пам'ятник для себе, а за зміни. Тим часом змін обмаль натомість пам'ятники майданівцям колишні регіонали організовують красиві. І вбивають красиво. Згадайте трилер з вбивством Сашка Білого. А хто наввипередки робив експозицію Небесної сотні перед виборами, щоб відкрити її на Покрову. Чи не Хомко? Є приказка одна «Цигани дивна нації. Робити нічого не хочуть, обманюють крадуть. Але як вони хоронять. Як гарно хоронять!»

4. За два роки не покараний жодний вбивця майданівців, жоден регіонал, жоден корупціонер, жоден чиновник сепаратист. Жоден.

5. За два роки у тюрмах знову з'явились політв'язні. Знову на стінах СІЗО червоночорні прапори. Знову судять добровольців, а не сепаратистів. ( Корбана політв'язнем не рахую).

6. Бо два роки потому бути журналістом і громадським активістом не менш небезпечно, при владі Януковича. І фразу «А тобі не страшно таке писати?» - ти чуєш в 2 рази частіше ніж до 2014 року.

7. Бо за два роки в пріоритеті керівників держави ті ж самі кати і вибивці демократії та слуги Януковича. Тим часом військові - як нерідні діти.

8. Досі найдійним тилом для захисника України і героя, є його відремонтований за власні гроші броньовик, волонтери, родина та односельчани, а не державна машина.

9. За два роки корупція буяє, що буйнішим цвітом ніж до революції. За два роки влада з величезним кредитом довіри - не змогла створити чесну міліцію, Прокуратуру, СБУ та суди. В Україні немає справедливості. Немає базового принципу демократії. В той же час керівники держави запевняють нас, що все нормально.

10. Бо до другої річниці сміливці б'ють регіоналів та чиновників, а українці сміливцям аплодують. Бо влада повертає нас в часи Кармелюка, Довбуша, Залізняка та Гонти. Народних месників. В кого сила - в того й справедливість. Коли діло ведуть до кривавого повстання.

І головне, чомусь мені соромно йти. Соромно, що ми зробили так мало. Ми - українці. А складні части тому не виправдання. Вибачте мене ті, хто відав своє життя в цій боротьбі.

Нема що святкувати, коли боротьба ще нескінчена. Поки щодня гинуть борці за ту саму країну. Поки інші щодня заробляють на тій крові, і крадуть. Вшанувати загиблих на майдані потрібно але це буде в січні і лютому. Скромною, панахидою і щирою молитвою. А ще взяти за барки кожного політика, плюнути йому в обличчя і спитати його: «Де справедливість?»

Боротьба тільки починається. Україна балансує на межі. Але ми справимося. Народ вже не перший рік рятує цю країну. Бо кожен з нас то і є Україна.