Своїми думками про небезпеку розчарувань, українську еволюцію та загрозу тотальних «зрад» і «перемог» з цього приводу з журналісткою "Великої Ідеї" Оксаною Піддубною ділиться Мирослав Маринович – відомий український дисидент, правозахисник, публіцист, віце-ректор Українського католицького університету.

Майдан був, безумовно, важливою історичною подією, ще одним злетом духу України, ще однією значущою можливістю для українців, у настанні якої я вже почав було сумніватися. Але вона врешті сталася.

В духовному розумінні, це було піднесення народу, доказ його спроможності боротися за свої права. І як подія ентузіастичного піднесення вона завершилася. Людина не може постійно жити на ентузіазмі.

Проте енергія Майдану не пропала – вона втілилась у волонтерство, у загони добровольців, перейшла до тих мужніх людей, перед якими хочеться схилити голову.

Волонтерство - це компенсація ганебної неспроможності генералітету українського війська, і саме волонтери врятували честь української держави.

А головне, такий прояв сили і мужності стався в країні, яка ще рік до того вважалася символом пасивності. Це засвідчило потенціал українського народу, який може здолати будь-які перешкоди. У політичних діячів Майдану певною мірою також наявна ця енергія, хоча часто є сумніви щодо її ефективності. Виглядає, що вони влились молодим вином у старі бурдюки, проте все одно продовжують з антиукраїнськими силами боротися.

В історичних книжках про Майдан писатимуть високі слова. Нинішні розчарування на кшталт «все пропало», «даремно люди гинули» – це емоційні зриви, за якими немає розуміння справжнього ходу історичних процесів.

Енергія Майдану дуже велика, і я би уникав розпачливих висновків. Майдан добре виконав свою роботу, стара влада потроху відходить, і було б неправильно думати, що після Революції гідності все одразу буде чудово. Так у житті не буває.

Як нація ми усвідомили, що не маємо нічого спільного з «рускім міром». Так, є окремі люди, які його підтримують, але як нація ми зовсім інші, відмінні. Взяти хоча б те, як росіяни миряться з діями своєї влади, а український народ двічі не мирився.

У нас досі є корупція і нетолерантність, але це наслідки того, що ми досі не здолали патерналістських реакцій всередині себе.

Люди занадто довго жили в державі, яка обіцяла їм повне забезпечення їхніх потреб, і звідси походять докори на адресу нинішнього керівництва держави. Звісно, воно також має свою відповідальність за стан держави, але не меншу має і сам народ, який, для прикладу, й далі бере і дає хабарі. Але чому люди це роблять? Бо вважають, насправді, що від чиновника залежить їхнє майбутнє. Це типова патерналістська реакція, коли бракує віри, що сама людина може забезпечити свої потреби у законний спосіб. Отже подолання корупції й патерналізму буде нашим завданням на найближче майбутнє.

А щоб переконатися, що це можливо, порівняймо Помаранчеву революцію і Революцію гідності. Під час першої люди скандували: «Ющенко, Ющенко!», що є типовим проявом патерналістської реакції: мовляв, ми тебе виберемо, а ти тоді побудуй нам нормальну країну. У 2014 люди вже не кричали: «Порошенко, Порошенко!»; вони вірили, що зможуть самі домогтися змін, узяти відповідальність за своє майбутнє. Але коли ентузіазм зник, з'явилося розчарування, відчуття, що нічого не вдасться. Далися взнаки наші звичні реакції, над викоріненням яких треба ще працювати.

У 2012 році виглядало так, що українці вже втратили тонус і не готові до змін. Майдан продемонстрував зворотнє, проте наразі ми надмірно емоційно реагуємо на події. За свої права слід боротися продумано і цивілізовано.

Нам треба освоїти нішу між тотальною покорою і цілковитим бунтом, брати приклад із Заходу, де громадянське суспільство використовує необхідні механізми, щоб озвучити проблему, упевнитися, що її слід подолати, і врешті-решт справитися з нею.

Я оцінюю Майдан надзвичайно високо, але варто усвідомлювати, що він не є належним інструментом демократії. Він радше свідчить, що демократичні механізми вирішення проблем заблоковані.

Нам слід знаходити цивілізовані засоби, щоб коригувати дії свого уряду, якщо вони нас не влаштовують. І одним із таких шляхів є голосування на виборах.

Зневіра є для нас загрозою, оскільки не несе жодного конструктиву. Народ повинен усвідомлювати, що вона на користь лише Путіну, який якраз хоче, щоб ми цілковито зневірилися у своїх можливостях. І вистачить бодай цього чинника, щоб я відкинув сумніви і вірив у той величезний шанс, який мають перед собою українці.

Майдан засвідчив величезну консолідацію тих сегментів, які, здавалося б, ніколи не об'єднаються. Регіони, що донедавна були скептичні щодо всього українського, такі як Дніпропетровськ чи Одеса, стали українськими, і це стало символом консолідації. Але сьогодні ми повертаємося до своїх улюблених стереотипів, до звичних і комфортних реакцій, де значне місце посідає критиканство.

Фраза «Київ не чує нас» стає знову улюбленою. Звичайно, Київ робить помилки. Для прикладу, це добре, що йде процес деолігархізації, але чому борються тільки з одним Коломойським? Адже тоді це «розборки» між олігархами, а я не хочу брати участі в олігархічних війнах, бо це обман. Суспільство має дійти до такого рівня, щоб успішно контролювати владу.

Перехід від комуністичного патерналізму - складний процес. І ми не станемо німцями чи австрійцями, наша демократія буде інакшою.

Поки що опозиційні групи пропонують нам радикальну альтернативу: зруйнувати все до основи, а потім збудувати нову прекрасну Україну. Оті лукаві обіцянки негайного успіху мене страшенно дратують, і якщо люди купуються на такі ідеї, то вони не знають життя.

Має з'явитися нова політична сила молодих демократів, які засвідчать, що дотримуються демократичних цінностей європейського суспільства і вміють їх захистити. Тоді є шанс, що ми пройдемо цей процес достатньо швидко, хоч і переживатимемо різні фази цього процесу. Наприклад, під внутрішнім тиском народу і зовнішнім тиском Європи наша держава буде змушена приймати реформи, які лише дестабілізуватимуть стару кучмівську систему. І та, у свою чергу, перестане відповідати на запити.

Отже, настане момент, коли «верхи не зможуть, а низи не захочуть» жити в старій системі. І тоді нам потрібен буде не стільки радикальний бунт, який сліпо змітає все довкола, скільки радикальна управлінська і ціннісна пропозиція, яка виведе нас із глухого кута.

Щоб показати уряду, які ми сильні, не обов'язково виходити на третій Майдан. Чому не зробити потужний марш, скажімо, 100 тисяч людей, аби уряд відчув: «Ой, нам може прийти кінець».

Це б засвідчило, що в боротьбі з неефективними політиками нація спроможна на консолідацію.

Обидва Майдани не були однаковими, Майдан 2013-14 років був набагато зрілішим, ніж у 2004. Але, з точки зору цінностей, ми маємо суголосні події: рух дисидентів, боротьба українців за незалежність, Помаранчева революція і тепер Революція гідності.

Хтось би сказав, що Євромайдан був більш правим, бо з'явився Правий сектор. Так, у час протистояння з Януковичем останній мав високий авторитет. Але я пам'ятаю, як після втечі Януковича хлопці з Правого сектора влаштували якусь «заворушку» під Верховною Радою, і яким значним було невдоволення суспільства. Отже, як тільки Правий сектор не відчув зміни в суспільних потребах і перейшов межу - його одразу поставили на місце.