Шість років – не кругла дата, але достатня, щоб відсторонитися й оцінити події холодним розумом. Навіть якщо висновки здаватимуться банальними, є сенс виписати їх у стовпчик, пише для "Тижня" Юрій Макаров

Перше: Україна є. До 2013 року це не всім було зрозуміло. Була територія, було населення, був державний апарат із усіма атрибутами. Не було громадян і не було суб’єктності, а окремо взяті патріоти нічого не визначали. Тепер суб’єктність з’явилася, вона не збігається ні з регіоном, ні з верствою, ні з якоюсь політичною силою чи лідером і поготів. Вона, на жаль, ще не має органу, який її виражатиме, бо Майдан – інструмент надзвичайний, екстремальний. У щоденному режимі вона все ще безголоса, і це проблема.

Читайте також: Венедіктова продемонструвала, як режим Зеленського ставиться до Революції гідності

Друге: ми маємо націю. Поняття політичної нації, таке поширене в країнах першого світу й таке нібито очевидне, до 2014 року в нас не було в активному вжитку. Нація етнічна в розумінні Донцова зі зрозумілих причин утратила актуальність, і навіть оратори "Свободи" з майданівської сцени уникали про неї згадувати. Натомість наявність у рядах протестувальників, окрім власне українців, ще й росіян, євреїв, вірмен, білорусів, кримських татар і представників інших меншин розширило уявлення про політичного українця: передусім як громадянина, але – увага! – як члена мультиетнічної спільноти, яка за замовчуванням визнає вирішальну роль української мовної та культурної компоненти. Це правда, що Євромайдан розмовляв кількома мовами (власне, двома), але чимало російськомовних вихідців зі Сходу, Півдня й самої столиці саме тут уперше заговорили українською або принаймні зробили таку спробу.

Третє: те, що нас об’єднує, значно важливіше й вагоміше за те, що нас відрізняє одне від одного. Євромайдан зібрав не лише посланців різних регіонів, а й носіїв різних типів свідомості – від дуже патріархальної, традиційної, навіть архаїчної до суперсучасної, просунутої, європоцентричної. В один із перших днів я з подивом побачив чималенький десант знайомих із досить віддаленого закарпатського села, які розповіли, що в неділю 1 грудня вирушили до столиці негайно після відправи в церкві. А ось поруч грудневий анекдот: якщо ви бачите людину в шоломі зі щитом, найімовірніше, вона має два магістерські дипломи та швидку англійську. Я чудово пам’ятаю, як знайомі ЛҐБТ-активісти дружньо займалися набиванням снігом щойно доставлених лантухів разом із футбольними фанами, що нібито не відрізняються надмірною толерантністю.

Четверте: у рішучі моменти ми діємо всупереч розрекламованому гаслу "Моя хата скраю". Цінності безпеки, інстинкт самозбереження відступає, коли йдеться про стратегічні потреби спільноти як такої. Масова жертовність, яка проявилася впродовж подальших років війни, а надто в перші її місяці, позначилася саме тут. Ось чому важко порівнювати помаранчевий Майдан із європейським: тоді було холодно, але весело. Цього разу було передусім страшно, але через це змістовніше. Усі розуміли, навіщо вони тут, які цінності захищають, що намагаються зупинити. Як російська агресія почалася задовго до війни, із газового зашморгу, із купівлі п’ятої колони, із шантажу й безплатного сиру в обмін на Севастополь, так і масовий опір, зокрема зі зброєю в руках, почався до безпосереднього вторгнення ворога. Він почався тут.

Читайте також: Портников пояснив, чому нового прем'єра Зеленський обирає із діячів Януковичевого режиму

П’яте: українське повстання нічим не нагадує "русскій бунт, бєссмислєнний і бєспощадний". На Майдані відчувалася дивовижна самодисципліна, і її не можна пояснити лише надлишком якогось гормону в крові, що нібито змушував кожного поводитися підкреслено обережно й чемно. Це було свідоме самообмеження: барикади без потрощених шибок – це, хай там як, українське ноу-хау. Відлуння саме таких раціональної зосередженості, самоконтролю й відсутності найменшої істерики, запалу, жесту я потім бачив у солдатів на передовій. Тепер знаю, якими ми вміємо й можемо бути. Не завжди є, але можемо.

Шосте: захисники свободи завжди виграють естетично. Майдан навіть у найстрашніші хвилини був красивим, люди на ньому були гарними у прямому розумінні слова. Вочевидь, діяв специфічний добір, бо антимайданівці в Маріїнському парку, яких я бачив лише раз мигцем, навпаки, вразили мене своєю антропологічною потворністю. І це не вплив моменту, те саме через роки доводить холодна камера. Потім я в цьому переконувався кілька разів на фронті й у тилу: люди, які перебувають на світлому боці сили, привабливіші від емісарів пекла. Ти можеш довіряти своїм першим враженням. Правда красива.

Для мене Майдан – це передусім інструмент пізнання себе для України й українців. Інструмент випадковий, у чомусь вимушений, але досконалий. Тодішні відривчасті враження підтверджуються сьогодні. Кращої нагороди не треба.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube