Блогер Вячеслав Ільченко розповідає про становлення та різні етапи існування партії "Батьківщина" в політичному житті України і знакову для цієї політичної сили дату – 1 грудня

Для української держави 1 грудня завжди мало особливе значення. Саме в цей день двадцять чотири роки тому відбувся Всеукраїнський Референдум щодо проголошення незалежності України. І це не тільки нова історична точка відліку, а й приклад фантастичної політичної активності суспільства. Вдумайтесь, це єдині вибори, на які прийшов 31 мільйон 800 тисяч виборців - 84% населення. І 28 мільйонів 800 тисяч віддали свій голос "за".

Можна сперечатись про те, якою саме бачили нову державу виборці в той далекий зимовий день. Безумовно, хтось мріяв про "другу Францію". Комусь не хотілось більше слухати протирічних вказівок із Москви, де розпочалась чергова серія бійки бульдогів під килимом, і хотілось убезпечитись від божевільних у військових мундирах, які тим літом уже намагались встановити військово-чекістську диктатуру. А комусь просто хотілось свого, маленького, щастя в своїй окремій державі. Однак всі ці особисті бачення сходились в одній точці - Україна має бути незалежною.

Кожен зробив свій особистий вибір, і всі вони склались у вирішальний удар, як тоді здавалось, фінальний аккорд національно-визвольної боротьби. Бюлетень, звичайний бюлетень, переміг багаторічну систему радянської пропаганди і "вибора без вибору".

Ось чому важливо, щоб українські політики і політичні партії, які нині отримують владу на демократичних виборах - за допомогою таких же бюлетнів, як і тоді, в далекому 1991 році, в цей день обертались на своє минуле, і запитували себе - якими вони були, якими стали і якими будуть? Чи є вони штучно створеним політичним проектом "під чиїсь інтереси", термін життя якому не більше одного політичного сезона, а чи вони розвивались, терпіли поразки і досягали перемог, зростаючи разом із українською незалежністю.

Шкода, що таких партій в Україні катастрофічно мало. Довгою історією можуть похвалитись хіба що динозаври - на зразок Народного Руху - але вони так і не змогли здобути всеукраїнського масштабу. Хтось пав жертвою внутрішніх чвар після трагічної смерті свого лідера. Хтось не зміг піднятись над містечковим рівнем і залишився партією одного-двох регіонів. Хтось в гонитві за перемогою будь-якою ціною перетворився на дивізіон фінансово-промислових груп, або навіть кримінальні корпорації.

Серед усього цього бурхливого первісного океану скелею стоїть партія "Батьківщина", чия історія налічує уже шістнадцять років.

Це - час повноліття. Час, коли варто осмислити все, що було в минулому, і накреслити контури майбутнього. Час, коли треба згадати, яким було 1 грудня для цієї партії.

"Ми - були"

Офіційно партія "Батьківщина" народилась 9 липня 1999 року, коли відбувся її перший установчий з'їзд. Тоді в ній не було ані міжнародно визнаного лідера, апарата, складної структури місцевих осередків. Навіть ідеології - і то не було. Основою нової партії стала невеличка група депутатів, яких зібрала навколо себе тоді ще маловідома Юлія Тимошенко, якій стало тісно в рамках "прем'єрської" партії "Громада" Павла Лазаренка.

В це важко повірити, але "Громада" тоді зовсім не була "партією влади". Це був швидше статусний елемент: очільнику уряду потрібна своя партія. У неї навіть був більш ніж скромний результат на виборах в 1998 році - всього 4.67%. Прем'єр-міністру цього вистачало, він і без партії був майже всемогутнім, і міг продавити будь-яку потрібну йому річ. А от Юлії Тимошенко швидко стало тісно в "п'ятивідсотковому" сегменті. Розпочавши із аналізу банківської діяльності, вона швидко завоювала собі авторитет і стала головою Бюджетного комітету. Саме завдяки їй народився перший варіант Бюджетного Кодекса України, а також проекти Податкового і Соціального кодексів. Але із втечею і арештом Лазаренка партія "Громада" почала розвалюватись і втрачати політичний вплив. Як і будь-який статусний елемент, вона не могла існувати без свого лідера.

Так у Тимошенко виникла ідея створення партії іншого типу, яка стане надійною опорою і базою просування реформ. В її депутатську групу увійшло всього 24 депутати. Наче і небагато. Але це була четверта за кількістю фракція в парламенті, яка обійшла НДП Пустовойтенка і Партію Зелених Кононова (цікаво, хтось їх пригадає?), і стала на один рівень із найбільшими фракціями - СПУ О. Мороза і НРУ В. Чорновола, зрісши до 35 чоловік.

Але депутатська група - лише зародок партії, та й взагалі, в парламенті фракції створюються і розпадаються іноді швидше, ніж встигають про це оголосити. Це було таке собі політичне немовля, яке ніхто не сприймав всерйоз. У неї не було офіційно обраного лідера, не було структури, навіть не було писаного статуту, лише свідоцтво №122, видане Міністерством Юстиції 9 вересня 1999 року. Тому 1 грудня 1999 року "Батьківщина" зустріла непомітно для стороннього спостерігача, заклопотана побудовою елементарної основи. Тільки 18 грудня відбувся II з'їзд, на якому були прийняті засадничі документи і нарешті був обраний лідер - Юлія Тимошенко.

Можливо, "Батьківщина" стала б таким самим статусним елементом, як і "Громада" - тим паче, що її створення співпало із входженням Тимошенко до вищих щаблів влади, і її першими реформами в паливно-енергетичному комплексі. Політична вага віце-прем'єра була достатньо велика, щоб повторити вже перевірену модель кишенькової партії, і спокуса була, либонь, не менша. Але так стається тільки із "тепличними" партіями. А "Батьківщина" зростала в умовах жорстокої політичної конкуренції і постійних криз.

1 грудня 2000 року "Батьківщина" зустріла свою першу кризу - проти родини її лідера було розпочато кримінальну справу, а скоро і сама Юлія Тимошенко потрапила до тюрми. На щастя, "Батьківщина" на той момент уже мала міцний склад і зародок потужної структурної організації всеукраїнського масштабу. Ось чому саме вона стала становим хребтом "Форума Національного Порятунку", який об'єднав навколо себе патріотичні партії, що протистояли побудові "розвиненого кучмізму". Всі вони були націонал-демократичного, правоцентристського напрямку - це були Українська Республіканська Партія, Українська Консервативна Партія, "Собор", Українська Соціал-Демократична Партія та Українська Християнсько-Демократична Партія.

Це був початок ідеології, а разом із нею - політичної зрілості.

Не дивно, що своє третє "1 грудня" - 2001 року - партія "Батьківщина" зустріла уже як ядро міжпартійного політичного об'єднання - Блоку Юлії Тимошенко, який виник на базі ФНП. Юлія Тимошенко на той момент не лише вийшла з тюрми, а й з триумфом повернулась на політичний Олімп. Вона навіть представляла тоді Україну на Економічному Форумі і номінувалась на титул "Людина року Центрально-Східної Европи", ось чому нове політичне об'єднання стало іменним.

А 1 грудня 2002 року уже вирувала акція "Повстань, Україно", яка котилась містами України, збираючи багатотисячні мітинги. Для того, щоб їх збирати, необхідні були місцеві осередки - і "Блок Юлії Тимошенко", тоді вже парламентська фракція, підійшов до задачі із усією серйозністю. Побудована буквально на живу нитку структура виявилась такою потужною, що в 2004 році саме партійна організація "Батьківщини" стала основою "Сили Народу" - коаліції всіх опозиційних сил. Саме її опора на цю структуру зробила можливою Помаранчеву Революцію, адже громадських структур тоді не було, і об'єднати народний спротив можна було тільки так.

Взагалі, довгі півтора року напруженої і наполегливої роботи знадобилось, аби 1 грудня 2004 року "Батьківщина" зустріла як одна із основних політичних сил Майдану.

Однак після перемоги Майдану, коли, здавалося, можна було пожинати плоди успіху, на партію чекали нові випробування.

З одного боку це пік політичної потужності партії. 1 грудня 2005 року БЮТ зустрічав, хай і в статусі опозиції, але як одна із провідних політичних сил країни. 22.29% голосів отримала на виборах в 2006 році, а на дочасних виборах 2007 року - 30.71%. "Батьківщина" дедалі росла і розвивалась, її загальна чисельність зросла до більш як півмільйонної позначки. Тепер майже в кожному місті був осередок із своїм активом, який на місцеві вибори 2006 року виставив свою команду до обласних та міських рад, і партія стала дійсно всеукраїнською. А 1 грудня 2008 року "Батьківщина" зустріла уже як визнана європейська політична сила, із членством в ЕНП - провідній правоцентристській політичній силі ЕС.

Остаточно оформилась і політична ідеологія партії: нею став солідаризм. Саме з його позицій була написана комплексна програма реформування держави - "Український прорив", яка на сьогодні залишається чи не єдиним прикладом системного підходу до реформування держави. "Батьківщина" була надійною опорою свого лідера під час проведення реформ, і боротьби із наслідками глобальної фінансової кризи 2008 року.

З іншого боку це "тучні роки" перебування в тепличних умовах. Величезна армія чиновників і різного роду політичних заробітчан вирішили, що БЮТ - це зручний спосіб пробитись до владних крісел, а потім і зберегти їх. Тим паче, що тепер вона дійсно була партією влади, адже Юлія Тимошенко двічі обиралась на посаду Прем'єр-міністра України. Але люди, які приходять в партію лише задля посадових перспектив, так само легко залишають її - якщо їх поманять більш вигідною перспективою. Ось чому 1 грудня 2010 року став роком початку масштабної політичної кризи всередині партії - посипалась не лише парламентська фракція, яку почали буквально перекупати емісари обраного в 2010 році Віктора Януковича. Проблеми почались і всередині самого Блоку Юлії Тимошенко, не всі члени якого виявились готові до початку масштабних політичних репресій.

Юлія Тимошенко розпочала внутрішню чистку партії, але завершити її не встигла - бо сама опинилась за гратами за цілковито сфабрикованою кримінальною справою. Так прийшло 1 грудня 2011 року. Лідер - в тюрмі, партія - під прицілом спецслужб і тіньових структур, а над країною нависла тінь моторошної кримінальної диктатури.

Треба сказати, що навіть за умови ув'язнення та політичної ізоляції Тимошенко, як і в часи "України без Кучми", її партія спромоглася стати ядром всіх опозиційних сил країни, об'єднавши всіх, хто бажав боротись проти режиму Віктора Януковича. Але якщо в ті часи вона зберігала свою політичну цілісність, то тепер вона була змушена відкрити свої лави для інших партій - для створення загального фронту, із єдиним центром прийняття рішень і єдиною стратегією. Але це ж і означало, що в партію прийдуть випадкові люди, для яких ідеологія партії та її цілі - другорядна річ, а головне - зберегтись як політик, і забезпечити собі крісло в парламенті. Так і сталось взимку 2012 року, коли обрані за списками "Батьківщини" депутати - хто за гроші, хто за політичні дивіденди, а хто і просто через страх попасти під каток репресій - почали ставати "тушками".

Однак партія витримала і це випробування. Об'єднана Опозиція "Батьківщина", яка прийшла на зміну Блоку Юлії Тимошенко, дійсно змогла стати центром всіх демократичних сил в країні, і знову стати становим хребтом протестного руху. І 1 грудня 2013 року вона зустріла як провідна політична сила Євромайдану - масштабного політичного спротиву, який завершився тріумфом Революції Гідності.

Разом із звільненням країни від тирана була звільнена і Юлія Тимошенко. Але знову, як і в 2005 році, перемога зовсім не означала кінець випробувань. Навпаки, вони тільки розпочинались.

"Ми - є"

Після перемоги Євромайдану всі протиріччя, сховані під час боротьби із тиранією, почали виходити назовні. Більше того, за час ув'язнення Юлії Тимошенко, чільна частина членів партії "Батьківщина" переорієнтувалась на нового лідера - Арсенія Яценюка, який виконував обов'язки голови партії близько двох років.

Не можна сказати, що поділ партії не передбачався політичними експертами, навпаки, це було цілком очікуваною подією. Люди, які довго становили "другий ешелон" партії, і фактично досягли стелі партійного росту, не могли не бажати стати першим. До того ж, багато хто із них увійшов до складу нової, постмайданної, влади - і мали високий особистий рейтинг. Так що виділення "Народного Фронту" із лав ОО "Батьківщина" було надзвичайно болісним - все-таки уходили люди, які не один рік (а то й більше десяти років) віддали партії. Багато хто із експертів після того, що сталось 25-27 серпня 2014 року, прогнозував дезінтеграцію "Батьківщини" - вказуючи, що без складеного професійного політичного ядра партії буде дуже складно відновити позиції. Надто це важко зробити в умовах гібридної війни, розв'язаної проти України стрімко фашизуючимся режимом Володимира Путіна.

Але справжнє ядро партії - це не списочний і не адміністративний склад. Це низовий склад партії, яке є джерелом оновлення партії, і його зв'язки із громадянським суспільством. І те, і інше у партії було. Ось чому 14 вересня 2014 року, на з'їзді, який відбувався в Києві, "Батьківщина" показала справжнє диво свого відродження. Сюрпризом стало не тільки перше місце для Наді Савченко, яка нині є символом спротиву України проти путінської агресії. Завдяки громадянському суспільству, "Батьківщина" змогла знайти найкращі кадри для своєї нової "бойової десятки", яка тепер складалась як із політичних важковаговиків - таких, як Григорій Немиря, чи Сергій Власенко, так і з молодих політиків - таких, як Альона Шкрум та Олексій Рябчин. Таке поєднання повинно було забезпечити якщо не успіх, то принаймні високу якість майбутньої депутатської фракції - можливо, маленької, зате сильної і активної.

Так, власне, і сталось. На сьогодні фракція "Батьківщини" налічує всього лише 19 чоловік (включаючи Надію Савченко). По суті, це повернення до джерел, коли "Батьківщина" була всього тільки маленькою групою депутатів, об'єднаних бажанням робити важливі для країни реформи. Але це повернення на якісно іншому рівні. Цьому варто навіть аплодувати: маленька фракція не лише просуває ключові, базові для перетворення країни реформи - такі як реформа державної служби, чи прозоре ціноутворення в стратегічній для України паливно-енергетичної сфері. Вона тримає в тонусі "великі фракції", своєю активністю змушуючи їх діяти, а не просто спочивати на лаврах партій влади.

Саме такою "Батьківщина" зустрічає своє 16-те "1 грудня". Знову молодою, активною, зубастою і готовою відстоювати інтереси громадян навіть там, де їх набагато менше, ніж опонентів. Динамічною, швидко реагуючої на сигнали знизу, готовою для подальшого оновлення - як свідчать недавні події в Кривому Розі, коли висновки робились буквально "з колес". Розпуск цілої місцевої організації - це вже не просто ознака зрілості, а свідомий вибір партії - бути завжди на боці народу, а не місцевих кулуарних розкладів.

Більше того, це ознака того, що партія "Батьківщина" еволюціонує далі, стаючи народною партією європейського типу.

"Ми - будемо"

Озираючись на історію партії "Батьківщина", легко помітити - від самого свого народження її розвиток йшов в ногу із розвитком українського суспільства. Коли була успішною Україна, була успішна і вона. Коли на країну насувалась криза, вона відбивалась і на партії. Коли суспільство спало, "Батьківщину" теж затягувало в трясину застою. А коли суспільство, нарешті, прокинулось в 2013-2014 роках, і громадянське суспільство заявило про себе як про виразника народних ідей - партія встала пліч-о-пліч з ним.

Можливо, у "Батьківщини" і найменша фракція в парламенті. Зате, на відміну від інших, вона зберегла місцеве ядро - що дозволило їй стати фактичним переможцем на місцевих виборах - навіть попри формально другий результат. У неї є нова "бойова десятка", в якій уже сяють нові зірки - на заздрість "ушельцям", які так і не змогли зберегти завойованого. У неї є своя Школа Політичного Успіху, створена на базі "Батьківщини Молодої", яка уже приймає четверту ротацію студентів - і закладає цим основу для нового покоління політиків. У неї є волонтерське крило, яке ось уже більше двох років допомагає нашій армії. Вона готова до подальшого оновлення, навіть ціною зменшення особового складу, усвідомивши і засвоївши головний урок своєї історії - не кількість штиків робить партію сильною. Вона навіть знову повернула собі своє яскраве і тепле "пухнасте серце", позбавившись сірого і формального стилю "об'єднаної опозиції".