У польському місті підходить жінка – каже, прийшла на звук української мови. Питає – як там у нас. І... починає ревіти. Не дивуюся – останнім часом така прелюдія до знайомства вже традиційна. Виявляється, вона з Луганська.

Працювала там у вищому навчальному закладі. Коли все почалося, питання "з якою стороною" для її родини не стояло. Ледве повтікали. Хто куди. Каже, раніше сварилися через всяке – тепер на ґрунті любові до України об`єдналися. Але зараз вона шукає щастя в Польщі. В Україні особливо не розживешся. Хоча "ми не були бідні – квартира, робота і навіть машина". У цій машині її чоловік живе донині (працює на ній і живе в кабіні). Вона ж намагається знайти роботу в поляків. Поки лише плаче. Хоча готова працювати будь-ким (і вже встигла).

Трошки пожила на Західній Україні – з Луганська "орки" передали: "бандєровка". Ще б пак. Вона ж голосувала за Юща (тепер плюється) – лишень би не за Янека. Ще голосувала за Тягнибока (тепер плюється) – аби не за ригів. Іще розказувала про Андрея Шептицького і підйом духу від історій про нього.

А потім вона спитала – як там Єфремов, чого досі не сидить?!