Дуже смішно читати, як росіяни дорікають українцям, солідарним із Туреччиною, що ті забули заповіти запорозьких козаків. Дуже смішно. І взагалі, з новими витками міжнародної напруженості щоразу піднімаються все новіші пласти історичної пам'яті. От, виявляється, українці разом з турками палили Москву).

Раптом люди починають згадувати історію, як завжди намагаючись знайти там аргументи для своєї позиції.

Дуже цікаве явище: росіяни не знають і знати не хочуть про свої вчорашні провини – про Іловайський котел, про Дебальцеве, про окупований Крим. Це не провини ніякі для них. Усе це було в нормі речей.

Буквально вчорашнє витісняється з пам'яті. Того всього й не було насправді, бо його не показали по телевізору. Ніхто ніколи не доносив до них це як провину. Навпаки, все це законні дії, статус-кво, порядок речей.

Живішим, набагато вітальнішим аргументом для них є козаки, які воювали з турками. Тобто, їм важливо не просто підкреслити, що ми, як завжди, мазепинці і зрадники "білого царя", а зайшли у своїй "зраді" набагато далі, буцімто зрадивши вже й самих себе.

І от для людей, які наводять такі аргументи, історія оживає, вона знову відбувається нині, в цей момент. Це можна порівняти зі станом якогось залюраного склеротика, який увечері вже не пам'ятає, що вранці, наприклад, він підпалив тюль на кухні, а вдень порозкидав по всій хаті зубці часнику і посипав кота гречкою, але дуже добре пам'ятає, як у шістдесяті стріляв на Камі диких качок з друзями або побачив у Мавзолеї Леніна в сорокові.

Все це мусить бути досліджене західними славістами майбутнього.