Й ось у метро хтось тримає книжку, обіймаючи її, притискаючи до себе, заглядаючи в сторінки навіть коли навколо повно людей, навіть коли читати фізично стає неможливим – і я знаю цю книжку, навіть приблизно знаю епізод, в який ця людина зараз занурена, я навіть можу, зовсім трохи, здогадуватися про емоції, які відчуває ця людина від читання того епізоду (бо я цю книжку теж нещодавно читав, а можливо просто цей епізод у мене в пам'яті назавжди).

Але ж яке це відчуття, яке це дивне відчуття, коли поміж тисячі ґаджетів, газетивєсті, реклами тощо ти бачиш людину з книжкою, яка тобі дорога. І тобі хочеться просто кинутися їй на шию (як Ніцше кидається на шию коня, в Турині, 3 січня 1889 року, після чого настає темрява) або просто її обійняти, або просто на неї подивитися, або просто подумати, що в світі ще багато добрих розумних людей.

Бо що таке читати книжки? Що це означає? Це означає, що ти готовий проживати чуже життя, інше життя, незвичне життя, навіть коли навколо повно людей і фізично це стає неможливим, але ти знаєш, що диво – це коли неможливе стає реальністю.