Стільки історій можна почути від вимушених переселенців... І від цих доль, наче шершні, мозок починає точити зневіра. Звісно, є успішні, як кажуть «мотиваційні» випадки, за яких, що до війни, що після, - люди змогли інтегруватися у суспільство. Проте далеко не всі здатні це зробити безболісно. Багатьом доводиться переживати адаптацію довго, смакуючи кожне своє падіння, кожну підніжку долі і «здерті до крові коліна». Пластир не допоможе. Тут потрібне довге та інтенсивне лікування ситуації.

Розлучення, бідність, неможливість забезпечити дітей навіть елементарним, складність юридичних процедур... І чиновники, які у слід цим людям мають нахабство кричати: «Я тебя статуса переселенца лишу». За час роботи проекту з правової допомоги вимушеним переселенцям Правозахисної організації «Права людини» ми вже почули багато історій. І, як ви розумієте, вони, на жаль, не мотиваційні.

Правове питання

Хоча багато проблем внутрішньо переміщених осіб може бути вирішено шляхом вдосконалення нормативно-правової бази через уніфікацію і правильне її застосування на місцях. Також необхідне узагальнення судової практики. Серед внутрішньо переміщених осіб, які звертаються до нас, найбільш вразливими виявилися пенсіонери, матері з дітьми та студенти.

Основні проблеми пенсіонерів: дуже важко перевести справу із неконтрольованої території або важко призначити саму пенсію. Пенсіонери часто не можуть зібрати необхідні документи, які передбачені законом, зокрема - підтвердити свій трудовий стаж. Це призводить до того, що пенсійні виплати призначаються у мінімальному розмірі чи із затримкою. Зазвичай громадяни перед виходом на пенсію збирають документи декілька місяців. Вимушені переселенці ж звертаються до юристів більше, ніж за півроку.

До нас зверталися люди, які змушені були їхати на неконтрольовані Україною території (або окуповані) для того, щоб дістати звідти необхідні довідки чи пенсійні справи. І людей за паперами відправили саме органи пенсійного фонду на місцях, що є абсолютно неприпустимим, як з точки зору законодавства України, так і міжнародних стандартів.

Взагалі, ми можемо говорити про дискримінацію. Адже чомусь винятково для людей, які проживають у зоні проведення АТО діє норма «немає довідки ВПО - немає пенсії». Для жодних інших категорій населення такої вимоги немає.

Що стосується матерів з дітьми, то найбільш актуальними проблемами є: неможливість виїхати закордон з дитиною, виїхати на неконтрольовану чи тимчасово окуповану територію. Дозвіл мають дати обоє батьків. Але часто батько перебуває на територіях неконтрольованих чи окупованих і з тих чи інших причин не бажає надавати дозвіл на перетин дитиною лінії зіткнення. Відповідно - матері у таких випадках вимушені звертатися до суду, щоб отримати дозвіл.

Батьки з дітьми також перебувають у дуже скрутному фінансовому становищі. До нашої організації звертались особи, які буквально перебувають на межі бідності. Незважаючи на отримання щомісячної адресної допомоги і на дитину, і на особу безпосередньо. Діти хворіють, потребують догляду та одягу. Такі сім'ї виживають тільки за рахунок волонтерської допомоги. Не у всіх є можливість звернутися до родичів, оскільки родичі, приміром, залишилися «за лінією зіткнення». Ці проблеми потребують додаткової уваги як суспільства, так і держави. Адже це питання українських дітей. Хто, як не вони, повинні бути забезпечені.

Мало не кожна мати запитує і про державну цільову підтримку студентів, про яку йдеться у законі № 425-VIII (від 14.05.2015 року). Цей закон передбачає надання державної цільової допомоги, зокрема на оплату навчання. Адже плата за навчання у вишах - сума немаленька, а бюджети сімей переселенців потягнути їх не можуть. Але порядок виплати такої допомоги не розроблений, хоча усі строки вже минули. Тобто закон є, а реалізовувати його - не можуть.

Щедрість стоматологічного крісла

Недавно до нас звернувся чоловік у вкрай важкому психологічному стані. Один з його синів воює в українській армії, а він (людина з інвалідністю) живе у тимчасово наданому притулку. Кімнатка на кілька метрів, де немає батареї. Його ж сусіду замість ліжка надали стоматологічне крісло і... Кота. Мабуть, як бонус.

Чоловік пригнічений вкрай, бо зараз нічим не може забезпечити свого молодшого сина. Каже, єдине, що в нього залишилося, - це сміятися з теперішнього стану речей. Інакше їде дах.

А в Сєвєродонецьку порушує права переселенців Ощадбанк. Порушує через черги, у яких вимушені стояти кілька місяців люди на призначення грошової допомоги. Це ще раз підтверджує що адміністративна функція приймати подібні заяви не притаманна банківській установі.

Майже кожен, хто до нас звертається, питає про перспективу отримати житло. Не тимчасове «барачного типу», а постійне. Тому що люди у своїй більшості вже усвідомили - АТО затягнулося, і має усі шанси перетворитися у заморожений конфлікт. Повертатися і жити у такому «замороженні» здебільшого ніхто не бажає. Думаю, і ви б не хотіли такого життя.

Вони залишаються тут, куди переїхали. Куди їм було важко переїхати, але вони все ж наважилися. Де вони потроху інтегрувалися у суспільство. Хтось краще, хтось гірше, але адаптувалися: знайшли роботу, намагаються повернутися до буднів. Таких набридливих, для тих, кого не торкнулося крило війни, і такі бажані, для тих, хто втратив усе на сході.

Нам слід переходити від існуючих заходів термінового реагування до довготривалих рішень, які б дозволили вимушеним переселенцям інтегруватися та облаштувати життя в нових місцях проживання. Потрібно визначити чи створити єдиний державний орган для акумулювання всіх ресурсів в цьому полі чи координування роботи. Також слід покращити ефективність роботи держави з міжнародними донорами. Проте перш за все варто застосовувати індивідуальний підхід при вирішенні проблем переселенців, з урахуванням потреб окремих категорій осіб та специфіки різних регіонів розселення.