Українські суди продовжують прикривати некомпетентність, професійну недбалість і безвідповідальність чиновників минулого політичного режиму.

Для служителів Феміди жодна із підстав звільнення, встановлена трудовим законодавством, не є достатньо переконливою, щоб звільнити з посади безвідповідального державного службовця, який не виконує свої обов'язки, а якщо береться виконувати - заподіює ще більших збитків ніж своєю бездіяльністю. Нещодавні судові процеси про поновлення на посадах чиновників сфери культурної спадщини (столичного Департаменту культурної спадщини, Департаменту культурної спадщини та культурних цінностей Міністерства культури України, національного заповідника «Софія Київська») підтверджують, що прогули і заподіяння матеріальних збитків державі, не вважаються серед суддів істотними для звільнення з державної служби, а службовці звільнені з цих підстав підлягають поновленню на посадах з виплатою компенсації за час вимушеного прогулу.

Яскравим прикладом такого справедливого правосуддя є справа про поновлення на посаді керівника Департаменту культурної спадщини та культурних цінностей Міністерства культури України Андрія Вінграновського.

На вказану посаду пан Вінграновський був призначений в порядку переведення з Державної служби з питань національної культурної спадщини у жовтні 2011 року. З цього часу за погодженням із очолюваним ним департаментом були розпочаті та реалізовані більшість скандальних будівельних проектів у центральних історичних ареалах столиці.

В березні минулого року відносно посадових осіб департаменту в Міністерстві культури було розпочато службове розслідування, висновками якого встановлено цілий ряд порушень законодавства, в тому числі зі сторони Андрія Вінграновського. Через два з половиною роки роботи пана Вінграновського на своїй посаді, з 1 травня 2014 року очолюваний ним департамент в центральному апараті Мінкульту було ліквідовано.

Однак, ця обставина, очевидно, Андрія Миколайовича не особливо обходила, оскільки з квітня минулого року він на роботі не з'являвся, про причини своєї відсутності не повідомляв, у зв'язку із чим наказом Міністерства культури України від 26 червня 2014 року був звільнений з посади за прогул.

Доречно зазначити, що прогулом в українському законодавстві вважається відсутність працівника на роботі без поважних причин більше трьох годин (безперервно чи загалом).

Однак, для судів, в яких пан Вінграновський оскаржив своє звільнення, не те що відсутність на роботі понад три години, а навіть відсутність понад два місяці, підставою для звільнення не є ...

Що ж послугувало підставою такого поблажливого ставлення до чиновника колег по державній службі ? Як виявилося в ході судових розглядів справи про поновлення на посаді, весь час своєї відсутності на роботі пан Вінграновський хворів і хворобу свою вже після звільнення підтвердив листками непрацездатності.

Ось такий висновок голови Київського апеляційного адміністративного суду Андрія Горяйнова та суддів Ярослава Мамчура і Олександра Шостака.

З точки зору суддів, Міністерство культури України, звільняючи Андрія Вінграновського, просто-на-просто не встановило поважності причин його відсутності, у зв'язку із чим звільнення є незаконним і протиправним.

В той же час, поза увагою суддів залишилася та обставина, що результатами перевірки листків непрацездатності пана Вінграновського Фондом соціального страхування з тимчасової втрати працездатності встановлена необґрунтованість їх видачі. Не переконало суддів у поважності причини звільнення і те, що весь період непрацездатності Андрій Миколайович був за кордоном, що підтверджено довідкою прикордонної служби, і не міг особисто бути присутнім на огляді у лікарів, які його непрацездатність встановили та оформили лікарняний «без хворого».

Але висновок суду апеляційної інстанції такий, - незаконність видачі листків непрацездатності не доведена.

Ну що ж, залишаються тільки риторичні питання. Чи чекати кожному із нас зі сторони судової влади такого неухильного захисту наших трудових прав. Чи може кожному із нас тепер можна не з'являтися на роботі місяцями, займатися своїми справами, а потім з'являтися із придбаними листками непрацездатності і вимагати компенсацію за час вимушеного прогулу.

Насправді спробувати навіть не хочеться, адже вище було описано далеко не судовий захист трудових прав працівника. Це наглядний приклад сьогоднішнього стану правосуддя. Не дарма говорять, що історія повторюється. В нашому з вами випадку, історія не повторюється, а залишається старою. Всі ми це вже не раз бачили і чули.

І останнє риторичне питання, чому, все таки, незаконність будь-чого, яка є очевидною для кожного із нас, кожен раз залишається непоміченою професійними суддями, юристами найвищої категорії, і що заважає їм помічати таку незаконність?