Днями трапився доволі гучний скандал: у Нідерландах повідомили про те, що вкрадені понад десять років тому з Музею Західної Фрісландії картини класичних голандських майстрів на сході України знайшли бійці одного з українських добровольчих батальйонів, однак не змогли дійти згоди із нідерландськими музейниками щодо суми винагороди за повернення витворів мистецтва. З-поміж начебто причетних до прикрої ситуації названо Олега Тягнибока й Валентина Наливайченка – при цьому слід зауважити, що міністр закордонних справ Нідерландів Берт Кундерс спростував причетність СБУ до викрадення картин. Скандальну історію прокоментував один із її фігурантів, позиціонований у відповідних матеріалах як командир згаданих добровольців, – Борис Гуменюк 

Спробуймо телеграфічним способом:

"У передмісті Донецька на території, підконтрольній російським окупантам і колаборантам, у маєтку, який належить людині з близького оточення Януковича знайдено колекцію живопису, яка була викрадена 10 років тому в одному з голландських музеїв. (Крапка.)

Ведуться перемовини та здійснюються усі необхідні та можливі в цьому випадку заходи, пов'язані із переправленням колекції на підконтрольну Україні територію та подальшу передачу її голландській стороні". (Друга крапка.)

Оце – все. Оце вся інформація, в "сухому залишку". Все інше – це істерика окремо взятого голландського "мистецтвознавця", який міг стати героєм своєї країни, але вирішив стати героєм Росії, й інформаційна диверсія з боку наших заклятих ворогів.

Про які "можливі заходи" йдеться і в якому такому "цьому випадку" – можете ви запитати? Війна, люди. Війна – ось який трапився з нами "прикрий випадок". Картини – вони як люди, вони теж на війні.

А тепер від себе. Декілька рядків.

Інформація про знайдену колекцію не була ексклюзивною – ні для кого, для мене зокрема, чи якоюсь такою, з чого треба робити таємницю. Нею ділилися наліво і направо. Комусь – я розповідав, хтось намагався розповісти про це мені. Про неї знали добровольці, волонтери, ЗСУшники, мої друзі, мої приятелі, мої знайомі, мої сусіди, в Києві, Харкові, Маріуполі, Одесі, Львові – сотні, тисячі осіб.

Я казав: люди, тут якісь невідомі герої знайшли колекцію, яку 10 років тому хтось стирив у Голландії з музею. У мене з англійською не склалося, а інтернет в селі "волами їде", хто там знає англійську і має можливість полазити по голландських ресурсах, знайдіть власника, перекажіть, що тут, начебто, знайшлося їхнє "барахло".

Але минали дні, а помочі ні від кого не було.

І тоді я пішов у посольство, щоб потішити їх радісною новиною. Ні-ні, кажу, не треба мені дякувати, я лише приніс вам інформацію і на тому – всьо. На тому – всьо. І третій раз: на тому всьо. Дякувати будете тим, хто знайшов.

Чи не застерігали мені друзі не ходити до посольства, "бо добре, якщо буде добре, а як шось не вийде, то тебе ше зроблять крайнім"? Казали. І відмовляли. А я взяв і пішов.

Чому пішов? Бо соромно боятися. Бо якшо чоловік хоче зробити цьому світові добру справу, а мусить боятися, якби йому то не вийшло на гірше, то навіщо він здався, такий світ?

(Тут третя крапка.)