У Франка є невелике, але дуже сильне оповідання «Батьківщина». Слово «батьківщина» тут означає спадок, який отримує син від батька. Це – земля і господарство, що на ній, а також хата. Сюжет оповідання – не оригінальний. Можна згадати хоча б «Історію кавалера де Гріє і Манон Леско» абата Прево, написану ще у 18 столітті. Герой закохується у панянку легкої поведінки і поступово скочується на соціальне дно. Однак, у оповіданні Івана Франка цей сюжет набуває зловісних ознак денаціоналізації і викорінення.

Після смерті батька герой приїжджає в село і поспішно продає аби кому батьків спадок, бо його фатальне кохання потребує грошей. Услід йому чуються прокльони земляків.

Чи можливе таке зараз? Я маю на увазі – осуд земляків. Ні, жодного осуду не буде.Хіба сусіди бурчатимуть, якщо продадуть пиякам чи злодіям.Я знала колись бабусю, яку ховала сільська громада, хоч вона мала п'ятеро дітей.Вони її зреклись і хату розтягли дорогі сусіди по дощечці.І поділили між собою город.

Зазвичай спадкоємці отим продажем батьківщини спалюють за собою усі мости.Вони вже ніколи не повертаються до землі предків.У місті вони живуть серед таких самих як вони маргіналів, які соромляться свого сільського походження і віддають дітей до російської школи. Вони уникають людей, які живуть на село і на місто, підтримуючи з родиною якнайтісніші зв'язки, і мріють на старість облаштувати собі тихий квітучий рай там, звідки вийшли. Ті не замислюються над філософським обгрунтуванням своєї мрії, просто намагаються протистояти викоріненню доти, доки можуть.Саме на них кажуть маргінали та їхні нащадки «село-болото». Ясна річ, місто і їх змінює, навіть деформує, але перемогу здобуває врешті могутня і часом ірраціональна земля-мати. Дивлячись на рідне село трохи збоку, вони розуміють, що їхні односельці усе частіше спиваються, крадуть, і що батьківщину потрібно захищати і від них. І що сільська громада не така згуртована, все менше людей працюють коло землі з любов'ю, бо змушені їхати на заробітки. Або не змушені. Вони розгублені і не знають, що їм робити. Громада не має лідера, голову сільради обирають як-небудь, часто кандидат вдається до підкупу чи залякування.

Українські емігранти першої і другої хвилі ще мріяли колись повернутись і облаштуватись на рідній землі.Вони втікали від голодної смерті й приниження, від переслідувань різних режимів. Але теперішні емігранти воліють здобути громадянство у одній з країн Євросоюзу, щоб ніколи не повертатись на Батьківщину. Бо там до них ставляться краще, ніж вдома, або принаймні вони мають гроші, роль яких на пострадянському просторі неймовірно зросла. І їхні права захищають закони, якщо вони працюють легально. Поступово вони пускають коріння у новий грунт.Україна починає виглядати в їхніх очах пропащою країною, з якою ніхто не дасть собі ради.
Проте існує ще інша батьківщина - нематеріальна. Пам'ять роду, традиції, мова. Вони теж підлягають тому, що Сімона Вайль називала «розкоріненням». Їх обмінюють на кар'єру, успіх в чужій країні, на безликі стандарти існування у великому місті. Бо, як ми знаємо, за любов до рідної мови не платять, а за просування чужої мови на рідних теренах - так. Розкорінення часто відбувається через страх постраждати в чужорідному й агресивному середовищі, наприклад, російському, щоб не стати жертвою етнічних чисток, які в колоніальній Україні відбувалися не один раз і у кривавий спосіб. Власне, йдеться теж про акт продажу батьківщини. Любов до сала і українських пісень - це єдиний маркер національної ідентичності. Він може існувати до кінця життя, і є предметом добродушної іронії.
Розкорінення – річ дуже страшна. Оскільки така людина сягнула дна і відчуває до себе приховану зневагу з боку тих, хто не зрадив своїй ідентичності, не продав батьківщини, вона стає особливо затятим ворогом національної і культурної ідентичностей, для цього існує таке сильне слово як «перевертень». Зрадників у часи війни завжди карали на горло. Перевертням ніколи не можна довіряти - настане повний місяць і вони перетворяться знову на лихих і підступних істот. Найбільшої шкоди державі завдають саме перевертні, схильні до лицедійства. У них на підсвідомому рівні у тім'ї застряг цвяшок страху перед найбільшим прокльоном: «щоб тебе рідна земля не прийняла».

Іван Франко гідно витримав усі спокуси.Його не могли змусити відректись від батьківшини ні поляки, ні австріяки, ні «хруні», які завдали йому найбільше лиха. Він не торгував ні талантом, ні честю. Його вели в кайданах з рідних Нагуєвич до Дрогобича і земляки хитали услід головою: «Міг би бути паном, а тепер буде воші годувати в криміналі». Чи ми готові заплатити бодай соту частину того, що заплатили Іван Франко, Тарас Шевченко і десятки тисяч українців за те, щоб батьківщина залишалась з ними? Чи й далі будемо дивитись, як повзе денаціоналізація і русифікація по наших селах і містах, а інтелектуали вважають за краще боротися з сільськими патріотами і просто націоналістами? Перевертні, яких так багато при владі, безкарно вештаються зараз при будь-якому місяці, бо не відчувають належного спротиву. Совкова зневага до села чи містечка, а не європейськість стає на перешкоді новітньому просвітництву. Срібні кулі вилиті, але одні стрільці зараз на кордоні з імперією Путіна, а інші ще не народились.