"В єдності сила народу - Боже, на єдність подай". Цілком припускаю, що багато з вас не знають цієї пісні, яка досить відома на Західній Україні.

Наприкінці 80-х років дехто вважав, що саме її слід зробити гімном України.

Відсутність єдності - родове прокляття українців. Саме через нього розпочалася Руїна по смерті Богдана Хмельницького. Саме через відсутність єдності не вдалося підписати договір про перезаснування Речі Посполитої на три народи.

Саме через внутрішню громадянську війну, яку підняв Симон Петлюра проти Павла Скоропадського Україна знову на довгі роки потрапила в нову російську імперію СССР.

Найгірше, найпаскудніше, найабсурдніше те, що українці воювали поміж собою навіть, коли нам загрожував зовнішній ворог.

Очевидно так не було в інших народів, які зберегли та вибороли державність. Наприклад, під час битви за Варшаву в 1920 році поляки зберігали єдність, забувши про образи навіть щодо українців. Тому разом прогнали червоних на сотні кілометрів східніше столиці.

Чи всі вони були щирими друзями, коли воювали за незалежність Польщі? Наступна політична боротьба у міжвоєнній республіці засвідчила, що політичні розбіжності ніде не поділися. Але в критичний момент вони все ж таки знайшли в собі силу бути разом.

Особисто для мене прикметно, що саме в день візиту Анджея Дуди була проголошена Заява єдності Президента, Прем'єра та Спікера, яка поклала край новій політичні кризі, що могла початися після подій на Національній Раді Реформ.

Мустафа Наєм може писати, що до справжньої єдності нам ще далеко, критики можуть справедливо вважати, що текст міг бути більш дипломатичним щодо вкладу Збройних сил.

Але сам факт цієї заяви свідчить, що українці нарешті вчаться бути єдиними перед лицем російської загрози країні.

А потім, керівники трьох незалежних гілок влади спробували і знайшли в собі силу не пересваритися - давайте спробуємо не перегризтися й ми.

Це не зробить нас однаковими, але збереже державу, де ми можемо бути різними.