У нас, у українців є, на мій погляд, дві риси, якими ми самі себе характеризуємо: ми- працьовита нація і ми - бідні-нещасні. Якщо на рахунок першого, то треба ще подивитись, з ким ми себе порівнюємо, то у другому випадку, думаю, нам потрібно від такої самохарактеристики відштовхуватись якомога далі.

Пригадую, коли я вчилась в школі, а я навчалась у російській школі, у підручниках української літератури біографії письменників були дуже куценькими, дуже подібними. У них, зазвичай, говорилось, що письменник народився у бідній сім'ї, жив бідно, вчителював і помер у злиднях. Здавалося, ніби в тих біографіях змінювали тільки прізвища, роки життя, а текст залишався без змін. Так само, як іноді пам'ятникам міняють тільки голову. Біографії ж російських письменників були більш наповненими якимись цікавими деталями, більш жвавими, а від українських віяло безнадією, бідою, безвихіддю. Напевно, радянська влада навмисно насаджувала малим українцям відчуття, що все українське сумне, нецікаве, безнадійне.

Живучи за кордоном, мені доводиться час від часу читати вірші наших заробітчанок про нас, заробітчан. Читаючи ці вірші, я начебто знову повертаюсь у свої шкільні роки і знову мене охоплює ота нудьга шкільних підручників. У цих віршах головна тема така: бідні ми нещасні. Чомусь не береться до уваги, що наші родини в Україні, завдяки нам, заробітчанам, можуть жити трохи заможніше, що можна допомогти дітям отримати освіту. Звичайно, розлука з батьківщиною - дуже важка. Не бачити дітей роками - дуже болісно. Але ж дітей можна забрати до себе. Якщо ж розлука з батьківщиною дуже важка, завжди можна повернутись додому.

 Я є продуктом радянської системи освіти. Я теж свого часу вважала, що нічого цікавого у нашому українському минулому і сучасному немає. Здавалось, що все цікаве завжди відбувалось у Москві, Петербурзі. Ну що цікавого, думала я, може бути десь у Луцьку чи у Черкасах? Моя подруга, яка так само як і я була російським філологом, не раз на мої слова про важливість вивчення української літератури, говорила мені: "Ну скажи мне, Лена, кого из украинских писателей можно поставить рядом с Толстым или с Чеховым?". І я не одразу знаходила відповідь на ці слова. Тепер я знаю, що можна відповісти моїй подрузі.

Я не є знавцем і любителькою футболу, але коли наші футболісти приїздять до Європи, то звичайно, дивлюсь матчі і вболіваю за них. Спостерігаючи за грою українських футболістів, мене не покидає враження, що вони почуваються дуже невпевненно, що вони внутрішньо визнають свою поразку ще до початку гри і просто хочуть якось вже не зовсім ганебно дотягти до кінця зустрічі. Думаю, що у багатьох українців у європейських країнах також є оце відчуття меншовартості, просто це не так помітно, як на футбольному полі.

Впевнена, що відчуття меншовартості у українців приходить з дитинства, з тих самих підручників про бідних-нещасних українців. Нам же наші вчителі та батьки ніколи не розповідали про те, що Русь була такою могутньою державою, що європейські королівські сім'ї хотіли мати міцні зв'язки з Україною і що Ярослава Мудрого називали тестем Європи. Його доньки одружувались з європейськими королями, його сини одружувалися з принцесами впливових держав, а руки його дочки Анни французи просили тричі: одного разу швагро короля Генріха, а двічі сам король Франції Генріх. Це ж скільки підков стоптали французські коні, поки нарешті привезли до Парижу українську князівну Анну? А якби нашим футболістам ще сказали б, що Анна була прабабцею 30 французських королів то, думаю, наші футболісти впевнено забили б багато голів у ворота супротивників.

А чи багато ми знаємо про вплив українців на формування еліти Росії за часів реформ Петра Першого?  Коли росіяни пишуть книги чи знімають фільми про епоху Петра Першого, вони залюбки розповідають про німців, голландців, норвежців, які вчили майбутнього царя, про європейців, які служили в Росії. Але росіяни чомусь мовчать про те, що Петро Перший зобов'язав видатних українців-викладачів Києво-Могилянської академії, зокрема Феофана Прокоповича, Сімеона Полоцького, поїхати до Росії і там працювати на розбудову російської держави. І що саме тому Києво-Могилянська Акдемія почала занепадати. І що з тих пір усі більш-менш визначні українці підживлювали саме російські культуру, науку, мистецтво.

Також росяни, розповідаючи про видатного вченого Михайла Ломоносова, "забувають", що Ломоносов виїжджав вчитися не тільки до Західної Європи, він також навчався у Києво-Могилянській Академії - першому університеті у Східній Європі, який був заснований 1659 року. До відкриття Московського університету (1755 р.) залишалось ще майже сто довгих років.

А що ми знаємо про Івана Мазепу крім того, що він зрадив Петра Першого і що його прокляла російська церква? А виявляється, у 18 сторіччі, завдячуючи гетьману Мазепі, Європа дуже цікавилась Україною. А постать самого Мазепи настільки була привабливою, що великі письменники, композитори, художники присвятили Мазепі свої творіння. Наведу приклади митців, які відобразили Мазепу: Віктор Гюго, Вольтер, Байрон, Міцкевич, Юліуш Словацький, Ф.Ліст, Ежен Делакруа, Олександр Пушкін, Петро Чайковський. Мазепа був натхненником європейського романтизму, а ми про це і не підозрювали.

Ще одним славетним сином України є Серж Лифар (1905-1986), визнаний найвидатнішим артистом балету та хореографом 20 сторіччя.

Соломію Крушельницьку (1872-1951) за життя визнали найвидатнішою співачкою світу, співати з нею на одній сцені вважали за честь Енріко Карузо, Федір Шаляпін. Джакомо Пуччіні подарував Крушельницькій свій портрет з надписом: "Прекрасній та чарівній Баттерфляй."

Напевно, більшість україців знає, що саме в Україні побудований літак "Мрія", який може підняти найважчий вантаж у світі. А чи всі українці знають, що українець Ігор Сікорський (1889-1972) створив багато моделів літаків, а 1941 року саме його модель гелікоптера S була уперше в історії авіації поставлена на озброєння армії США?

Сергій Корольов (1906-1966), головний авіаконструктор СРСР, який допоміг Радянському Союзу почувати себе підкорювачем космосу, завжди пам'ятав про своє українське коріння.

Відомий іспансько-французький художник Пабло Пікассо, коли побачив твори нашої художниці-самоучки Катерини Білокур (1900-1961) у захопленні сказав: "Якби вона була нашою художницею, ми б примусили, щоб про неї заговорив весь світ".

Відомий генерал Шарль де Голль, якому довелось докласти багато зусиль, щоб Франція була звільнена від гітлерівців і щоб після війни змогла відбудуватись, дуже високо оцінив боротьбу українського народу проти нацистської Німеччини і проти совітів. Адже ніякий народ не боровся так довго і так героїчно, як український проти більшовистської пошесті - аж до початку 60-х років. Де Голль сказав, що якби він мав таких воїнів, як УПА, то ніколи німецький чобіт не ступив би на французську землю.

Не може не викликати захоплення і те, що після того, як воїнів УПА, «бандерівців», почали засуджувати і висилати до радянських таборів, саме українці змогли там посунути кримінальників з їх панівного становища і встановити свої, людяні, правила співжиття. І саме українці підняли повстання, яке привело до демонтажу сталінської системи. При цьому багато повсталих українців загинуло.

До чого я усе це веду? До того, що ми, українці, маємо за своїми плечима велику історію. Серед нас, україців, було і є багато великих особистостей і ми не є гірші за інші народи, а часто і сміливіші та відважніші. Весь світ змирився з думкою, що Росія непереможна, а ми знаємо, що Росію можна і необхідно перемогти. Історія показує, що серед нас завжди було багато сміливців. На нашій мапі, на відміну від росіян, немає ганебної Поклонної гори, куди російські царі виходили зустрічати монгольского зверхника, цілували йому чобіт і вели монгольского коня з монгольским вершником за вуздечки до свого до палацу, щоб там заплатити данину. І продовжувалось це протягом віків. Ще за життя Петра Першого Росія платила данину Кримському хану. А народ знав, що за волю треба боротись. Ми це робили раніше і робимо зараз. І багато кому можна повчитися у нас мужності та рішучості.

А чи можемо ми не пишатись нашими мелодійними народними піснями? І які росіяни також присвоюють з притаманною їм цинічністю. Багато хто з нас навіть не підозрює, що у знаменитому голівудському фільмі "Сам удома" звучить мелодія "Щедрика" Леонтовича і що ця щедрівка виконується у період різдвяних свят частіше, ніж будь-яка інша, і ми, українці нічого не робимо, щоб американці взгнали, що то є український музичний твір. А хіба міг би бідний-нещасний народ створити такий яскравий життерадісний одяг, який ми залюбки повертаємо у наше життя, і який зараз підкоряє світову моду? Хіба гуцульский народний стрій - не є справжнім витвором мистецтва- барвистим, життєстверджуючим?

Тож ми не маємо ніяких підстав вважати себе бідними-нещасними. Он японці живуть майже на вулканах, їх постійно трясе, але бідними-нещасними вони себе не вважають. Ізраїль у пісках, у оточенні ворожого арабського світу зі зброєю у руках створив чудову комфортну для життя країну.  Ми ж живемо на родючому чорноземі, маємо море, річки, гори, мінеральні копалини і при цьому вважаємо себе бідними?

Десь приблизно рік тому я побачила документальний французський фільм, у якому стверджувалось, що Жанна д'Арк (лучниця) насправді не загинула на вогнищі інквізиції, а мирно прожила у шлюбі своє життя і померла у власному ліжку. І рештки їі були поховані поруч з рештками чоловіка у стіні місцевої церви. І всі місцеві жителі це знали. Але коли почалась Перша світова і щоб французи мали перед собою приклад мужності, вирішили використати образ Жанни д'Арк. Тому плити з могили Жанни та її чоловіка були зняті і стіна зафарбована. Ніяких документів, які б підтверджували факт поховання, не залишилось. І французи таким чином отримали героїню і святу великомученицю. Служителі церкви навідріз відмовились давати якісь інтерв'ю.

Як бачимо, фальшування історії притаманне не тільки нашим північним сусідам. А нам з вами не потрібно підфарбовувати наше минуле.

Єдине, що ми маємо робити: нагадувати собі про наших великих попередників і розказувати про славні сторінки нашої історії нашим дітям, щоб вони мали високу самооцінку. Народ, який має відчуття власної гідності, не дозволить нікому розграбовувати країну, не дозволить владі жирувати за рахунок людей, не дозволить руйнувати усе українське. І ми зараз маємо не тільки заквітчати світ нашими чудовими вишиванками, не тільки співати наш величний гімн. Ми повинні відчувати себе великими спільниками у щоденній боротьбі з нашою злодійкуватою владою, не втомлюватись від війни, берегти і підтримувати наших воїнів. Ми маємо триматись купи, бо тільки в єдності сила, і голосно сказати собі і світові: "Розступіться! Крокує Україна!".